Марія Миславська

Коли мені було 6 років я вирішила написати книгу. Взяла зошит у клітинку (чомусь не любила в лінійку), ручку і почала викладати історію про школу, в яку, до речі, ще не ходила. Моя мама була вчителькою математики і з її розмов у мене склалося уявлення про те, що відбувається в класах. Пам’ятаю, що мама, прочитавши мій твір розміром в одну сторінку зошита, сказала: «Ти більше такого не пиши». Я знітилася, але потім почала писати вірші. Мама була змушена щось з цим робити і показала їх своєму колезі, вчителю російської мови, який теж віршував. Йому мої опуси сподобалися і ми з ним стали спілкуватися ще до мого вступу в перший клас. Вчитель підказував мені рими, редагував мої твори. До сьогодні в моїй шафі лежить два товстих зошити з моїми дитячими віршиками, які так і залишилися нашою сімейною пам’яткою.

 

Люди на все життя залишаються дітьми, які хочуть почути казочку на ніч, чи то у формі книги, чи у формі кіно…

Найбільший інтерес у нас викликають інші люди: що вони роблять, що вони думають, що у них трапилося…

Слухаючи, читаючи чи дивлячись «казочку» ми думаємо про себе: як би ми поступили в тій ситуації, що би ми відчували, які висновки варто зробити для себе на майбутнє…

Життєві історії – такий собі внутрішній психологічний тренінг, який допомагає справлятися з своїми проблемами…

Я переказую реальні події такими, якими вони мені відкрилися. Я прагну, аби після моїх історій у читача залишався післясмак у вигляді роздумів і переживань, тепла в душі і любові до життя.