Levia Eneila

Я — Валентина Гнатишин. А моє серце і моє перо звучать як Левія Енейла.

Мій шлях почався від відчуттів: від танцю під теплим дощем, від пошуків веселки, коли виглядало сонце. Від падіння — наче в килим ромашок, щоб потонути. Від стабільних теплих літніх днів і снігових кучугур, на які можна покластися.

Потім прийшли слова. Я навчилася читати — і мені було мило фантазувати. Твори пішли легко: пісні, перші вірші... Я їх скривала, ховала або не встигала записати. А потім почали приходити важкі, філософські — я складала їх у блокнот.

Я відкрила силу живого слова: розказувала вірші відомих поетів так, що відчувала кожне слово — а слухачі плакали. Це було класно. Класно — дарувати людям відчуття кожного звуку.

Потім пішли нові вірші, статті... Ось моє перше інтерв’ю — про жінку, про нереальний вогник серця, про просте, але таке радісне життя.
Далі було волонтерство. Нові вірші. Далі я — дописувач студентської газети. А потім — одна з редакторок. Мої вірші й статті в нових номерах... Перша грамота...
Ідеї для казок — несміливі. Бурі життя... А потім — нові ідеї.

І ось уже на папері — чотири книги. Десятки віршів. І з'явилася сміливість — дати людям щось цікаве. Нове. Українське.

Це — мій шлях. Він триває.