Фредеріка Фома

Мені було лише двадцять, і в один день я дізналась що маю вийти заміж за незнайомого мені чоловіка, який старший за мене на вісім років, щоб врятувати фірму батька. Що з цього вийде, сама поки не знаю, але час покаже.

Час лікує. Ха, дурна фраза. Її говорять телепні, які й самі в це не вірять. Час не лікує. Він дає нам вибір і вчить нас, як переносити удар, як терпіти біль, який не підкоряється часу. Минуло чотириста два дні, від тоді, коли я востаннє бачила його. Від тоді, коли я втекла з його грьобаного підвалу. Й ні, я не забула, його крижаний погляд, не вилікувались від ран які він мені заподіяв. Я дійсно навчилась терпіти цей клятий біль. Навчилась з ним жити. Хоч рани що були на моєму тілі загоїлись, але рубці залишились. Рубці, які не дозволяють забути, хто він є насправді.

Я залишила все, що встигла збудувати за два роки, щоб спробувати врятувати сімʼю. Але якби в ту ніч я знала до чого це призведе, то б ніколи не повернулась додому. Було відчуття ніби я застрягла в сипучому пісок у й коли я намагалась вибратись, то грузила все глибше. Й на світі була лише одна людина, яка мала змогу мені допомогти, і я звернулась до нього. Але те, що він захотів взамін, мене не просто налякало…