Dana Koslan

Жила-була у великій королівській коморі маленька Сіль. Вона була білою, мов перший сніг, і складалася з крихітних кубиків, що виблискували на сонці, наче діаманти.
Але Сіль була дуже сором’язливою. Вона бачила поруч величний Золотий Мед, запашну Корицю та поважний Чорний Перець.
— Яка я проста, — зітхала Сіль. — У мене немає такого аромату, як у Кориці, і я не така солодка, як Мед. Я просто... солона.
Одного дня в палаці готували великий бенкет. Кухарі бігали, каструлі парували, а аромати лоскотали ніс. Сіль дуже хотіла допомогти, але ненароком забилася у найтемніший куток полиці. Кухар у поспіху її просто не помітив.
Він приготував розкішний суп, запік золотисту качку і зварив ніжну кашу. Коли страви подали на стіл, Король зробив перший ковток і... нахмурився. Суп здався йому водою. Качка була несмачною.Навіть найдорожчі спеції не могли виправити справу.
— Тут чогось бракує! — вигукнув Король. — Чогось дуже маленького, але надзвичайно важливого.
Кухар прибіг на кухню, перевернув усі баночки й нарешті знайшов Сіль. Він обережно взяв дрібку білих кристалів і додав їх до кожної страви.
І сталося диво! Сіль не просто додала свого смаку — вона змусила всі інші продукти «прокинутися». М’ясо раптом стало ароматнішим, овочі — яскравішими, а навіть шоколадний десерт, у який кухар крапнув крихту солі, став солодшим і глибшим.Король був у захваті. Він покликав кухаря і запитав, яку таємну спецію той використав. Кухар виніс маленьку сільничку.
— Це Сіль, Ваша Величносте. Вона непомітна, коли її вдосталь, але без неї життя втрачає смак.
З того часу Сіль більше не сумувала. Вона зрозуміла: щоб бути важливою, не обов’язково бути найгучнішою чи найяскравішою. Достатньо просто допомагати іншим ставати кращими.