— Коли ти збиралась розповісти? — Очі чоловіка налилися кров’ю. Я вперше бачу його таким розлюченим.

— Артеме… — шепочу майже нечутно, бо клубок у горлі зібрався такий, що ледве вдається вдихнути.

— Ти не збиралась, чи не так? — злісно кидає мені в обличчя. — Просто скажи… Скажи, чим я це заслужив?

А я не можу. Фізично не можу вимовити ні слова.

Чоловік іде до дверей і, вхопившись за ручку, ще раз переводить погляд на мене.

— Після лікарні ти переїдеш до мене! — говорить уже спокійніше, але з такою відразою в погляді, що мене пробирає холодом.

Від його слів очі стають розміром у п’ять копійок.

— В сенсі? — тихо перепитую.

— В тому самому.

Він виходить, зачинивши за собою двері, а я мовчки проводжаю його поглядом.