Там, де мовчить світ

«Я повернулася. Чуєш, мамо? Я — вдома…»
Але дому вже не було.
Лише руїни з тріщинами, крізь які проростали бур’яни.
Кожна стіна нагадувала їй когось, кого вона втратила.
Сусідів, подругу дитинства, чоловіка, який так і не повернувся.
Вона пройшла знайомою стежкою — босоніж, бо взуття натерло. Земля була холодна, але жива.
Марія ступала обережно, наче боялася розбудити тишу.
Тут навіть птахи не співали.
Ніби й вони пам’ятали.
«Як навчитися жити, коли світ мовчить?» — подумала вона.
Може, почати з малого: посадити квіти, прибрати подвір’я, заварити чай у старій чашці, яку дивом не розбило.
Вона сіла біля вікна, де колись стояла мама, і заплакала.
Не голосно, не крикливо — просто тихо, як плачуть ті, хто вже втомився боятися.
Крок за кроком вона почала збирати залишки життя.
Спершу винесла