— Я оплачу, — несподівано каже чоловік.
— Не потрібно… було.
Я повертаю погляд на чоловіка й натикаюся на його чіпкий погляд темних очей. Ох… А дивиться він тепер по-іншому… Його очі ковзають по моєму обличчю, затримуються на волоссі, а потім спускаються до грудей які приховані тканиною. Під цим поглядом навіть моя звичайна чорна сукня раптом здається занадто короткою та відкритою…
— Я сам вирішу.
— Я… Я вам віддам гроші. У мене, мабуть, не вистачало всього трохи…
— Віддаси, — киває він, і я не встигаю видихнути, як він додає: — Але не грошима.
Хочу поставити логічне запитання: «Чим?» Як застигаю, і слова не сказавши, коли чоловік мовчки відпиває напій паралельно окидаючи мене цілком неоднозначним поглядом.