Вітер обережно гойдав крони старих вишень, що росли вздовж ґрунтової дороги, ніби шепочучи привітальні слова кожному, хто випадково чи свідомо опинявся тут. Автобус із глухим зітханням зупинився біля дерев’яного вказівника: «Сонячне». Більше нічого — ані зупинки, ані людей. Лише пил, спека і тиша.

Аліса зіскочила з останньої сходинки й одразу приклала руку до лоба, визираючи вперед. Сонце било прямісінько в очі. На плечі — рюкзак і старий скетчбук, замотаний у шарф. У вухах ще лунав гул дороги, в голові — втома і невиразне відчуття, що вона залишає щось важливе позаду, навіть якщо не знала що саме.