Боги не завжди були такими, якими їх пам'ятають.

Апогея це добре знає. Вона бачила, як занепадали великі цивілізації, а пам'ять про їхніх богів ставала фундаментом для нових культів. Їхні святині, ритуали й навіть легенди отримували нові імена. Світ навколо називає це тяглістю історії. Вона ж — крадіжкою й плюндруванням.

Та пам'ять має дивну властивість — вона не помирає остаточно й не завжди дозволяє вплести себе в чужу історію. Час від часу вона озивається крізь забуті храми, давні обряди, уламки зниклих народів і тих, хто пережив їх усіх. Тому, коли минуле простягає Апогеї руку, вона не відвертається.