Стоїть гора високая,
Попід горою гай...
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай!

Під гаєм в’ється річечка,
Як скло, вода блищить,
Долиною зеленою
Кудись вона біжить.

Край берега у затишку
Прив’язані човни,
Там три верби схилилися,
Мов журяться вони.

Що пройде красне літечко,
Повіють холода,
Осиплеться з них листячко
І понесе вода.

До тебе, люба річенько,
Ще вернеться весна,
А молодість не вернеться,
Не вернеться вона!..

  Ось такий у мене сьогодні настрій, як у поезії Леоніда Глібова... Перечитую та редагую свою книгу, написану ( страшно сказати вслух)) - шістнадцять років тому!  Це ціле життя, так як, наприклад, після того, як твоя дитина випускається зі школи,  переглядати  фоточки, де вона ще немовля. І так ніжно, наївно, і трішечки сумно... бо "двічі в одну річку не увійдеш", і зараз розумієш, що можна було написати по-іншому, та залишаєш усе, як є, бо то була ти тодішня, а не нинішня.

 Редагую лише трішки мову, певні слова, звороти. Деякі маленькі дрібниці насмішили,  наприклад, "тітка років тридцяти")) А я ж тоді всерйоз так писала...

І трохи сумно, що весна таки повернеться, а от  життєрадісна і наївна юність - уже ні. Добре, що зі мною лишилася згадка - моє "Перехрестя".

Часто запитують, чи повість автобіографічна. Насправді ні, нічого подібного у моєму житті не було. Проте деякі  герої мають своїх реальних прототипів))

М.К. , якщо раптом ти мене читаєш - привіт! :)

https://litnet.com/uk/book/perehrestya-b151219