Коли я дописав фінал Харисвіль (Дороги назад немає), у мене виникла цілком логічна думка: а чи можливо написати справді хорошу історію без жорсткого скелета? Звісно, є чимало історій без чіткого плану, і вони бувають чудовими, проте мені дуже цікаво, як це — писати зовсім не заглядаючи вперед, не знаючи, що станеться в наступному кадрі.

Напевно, багато письменників зрозуміють мене, адже писати суворо за планом теж буває неймовірно складно. Уявіть ситуацію: ви тримаєте в голові всю історію, приблизно розумієте події кожного розділу, але коли починаєте писати і по-справжньому «відчуваєте» героїв на папері, раптом виявляється, що наявні персонажі просто не вписуються в цей конфлікт. У результаті доводиться ламати й переписувати весь попередній план.

Звісно, не всі працюють за суворими схемами — чимало авторів просто пишуть доти, доки в цьому є внутрішній сенс і рух. Цікаво, чи є серед письменників ті, хто пробував створювати сюжети і за чітким планом, і водночас має досвід написання «за відчуттями»? Як ви знаходите баланс?