Всім привіт! 

Роман "Діти Яворського", — оновлено!

✨✨✨

Віолета вся напружується, але, перевівши погляд на дітей, тихо кидає:

— Звісно, знайомтеся.

— Спасибі! — випалює на емоціях племінниця і одразу кличе мене: — Дядько Леве, це Ліза і Марк, — дзвінко щебече вона, витягнувши вперед маленьку руку та представляючи мені двійнят. — Вони мої найкращі друзі. А це мій дядько Лев, він тільки-но прилетів. Він у мене класний, — не вгамовується Аміна.

Я дивлюся на двох однакових світловолосих малюків, але мої думки кружляють навколо стрункої постаті дівчини в літній довгій сукні, яка стоїть у кількох кроках від нас.

Віолета. Чорт забирай, Віолета! Та сама дівчина, яка кілька років тому переслідувала мене своїми дзвінками, наївними зізнаннями та постійними спробами «випадково» перетнутися. Тоді я був надто зайнятий кар’єрою, амбіціями та власними планами, тому просто відмахнувся від неї, вважаючи її черговою легковажною пасією, якій швидко набридне бігати за мною. Але вона не припиняла. І в один із вечорів, коли вона хотіла в черговий раз зі мною серйозно поговорити, я холодно й категорично завершив ці стосунки, не бажаючи ані слухати її, ані продовжувати ці непотрібні зустрічі. Тоді я тішився, бо вона одразу припинила діймати мене.

Але зараз вона тут. Зовсім інша. У її очах більше немає того наївного блиску чи зневаги за те, що так різко обірвав наші стосунки. Тепер у цьому погляді криється крижана стриманість, доросла впевненість і холодна байдужість.

Віолета ніяковіє. Я бачу, як її довгі вії тремтять, а погляд опускається донизу, уникаючи мого. Вона на мить закушує нижню губу — знайомий жест, який колись зводив мене з розуму, хоча я й намагався цього не помічати. Її ніяковість триває недовго. Вона робить над собою зусилля, підіймає підборіддя і надто пильно та відверто заглядає мені в очі. Відчуваю, як серце на мить завмирає від нереальної краси цих очей.

Діти Яворського

❤️❤️❤️