Любі мої читачі. Не сваріть мене надто сильно, бо я переписала деякі вже опубліковані глави) 

Авторка, чия творчість мене захоплює (саме “Новий наложник шейха” та “Охоронець для берсеркера”), а вміння писати викликає білу заздрість))), Мрія Чарівна, завдала мені декілька вельми цікавих запитань:

1. Чому Еміль у першому розділі зове себе Ілле Кайле?
2. Чому Емільєн не сказав: “Це я?”, коли Максимус йшов з перевіркою крізь стрій?
3. Як Максимус примудрився не знайти Емільєна в гарнізоні за пару кілометрів від в'язниці ДВА РОКИ?

Правда, цікаві, інтригуючі питання? Хотіли б отримати на них відповідь? 

До того ж, моя уважна читачка, Мрія Чарівна)), яка своєю прискіпливістю, терпінням і строгістю, починає нагадувати мені мого Максимуса))), помітила, що перша глава трохи хворіє нелогічністю).

Зізнаюся, перша глава дійсно була написана кілька років тому. Тоді я мала намір писати про пригоди свавільного фамільяра, який втік від свого господаря). Але, як бачите, герої вирішили один в одного закохатись)) Вийшла така… якась побутова, ніжна, пригодницька романтика))) Це вони самі так вирішили)) Мене не питали, якщо що)).

Що ж… перша глава переписана. В кого буде час, перечитайте її, будь ласка, поділіться враженнями. Чи вдалося мені передати і пояснити емоційний стан обох героїв?

А тепер… тепер відповіді на цікаві питання Мрії Чарівної, і де тепер їх шукати в тексті: 

Чому Емільєн називає себе Ілле Кайле і мовчав при зустрічі з Максимусом?

— Ви не розумієте, — швидко заговорив Еміль, подаючись уперед. — Я не можу тут перебувати. Я фамільяр! На мене чекає господар! Самостійно кіцуне-фамільяри не служать в імперській армії, це проти закону! Відпустіть мене, негайно!

Ветеран насупився, ошелешено дивлячись на новобранця. Хлопець виглядав розлюченим, обуреним… Проте Еміль не почув власного голосу. Замість палких і логічних пояснень з його уст злетіло зовсім інше.

— Я Ілле Кайле, — чітко, з абсолютно рівною, чужою інтонацією вимовив Еміль.

Він здригнувся й затис рота долонею. Що за чортівня? Він спробував знову. Спробував сказати, що він — кіцуне. Спробував вимовити слово «фамільяр». Спробував назвати своє справжнє ім'я. Але губи наче задерев'яніли, горло перехопило спазмом, і він не зміг видавити з себе ні звуку. Абсолютне, глухе оніміння сковувало щелепу щоразу, коли він намагався відкрити правду про свою природу.

Магія браслета. Вона не просто запечатала його звіра. Вона змусила його замовчати, намертво заблокувавши будь-яку можливість порозумітися чи покликати на допомогу.

— Ну от, а казав, що не згоден, Ілле, — засміявся ветеран, підводячись і ляскаючи Еміля по плечу. — Звикай до нового імені, рекруте. Тепер це твоє життя.

Глава 4. Таємниці минулого. Полон та армія. Тут та в першій главі, при їх зустрічі.

Як Максимус примудрився не знайти Емільєна в гарнізоні за пару кілометрів від в'язниці ДВА РОКИ?

— Сир, ви не розумієте, це не примха, я мушу їхати... — генерал зробив крок уперед, але владний жест монарха змусив його замовкнути.

— Не перебивайте, — лагідно, але безапеляційно зупинив його Імператор. Він повільно підвівся з-за столу, шурхотячи важким шовком мантії. — Подивіться на цю карту. Кордони тріщать. Наші сусіди лише чекають, поки ми заплющимо очі хоча б на мить. Поки ви збираєтеся розганяти приватних привидів чи ганятися за тінню минулого, імперія може потонути в крові. Ви потрібні країні. Не завтра, не через тиждень — зараз, цієї ж хвилини. Хто, як не ви, здатний утримати цей хаос?

Імператор підійшов ближче. Його кроки були безшумними, але від цієї м'якості Максимусу стало важко дихати. По-батьківськи, майже ніжно, монарх поклав важку долоню генералу на плече, зазираючи прямо в душу.

— І щоб ви розуміли всю глибину моєї довіри й те, наскільки ваша присутність тут є критичною... Відсьогодні ви призначаєтесь військовим радником імперії. Посада, про яку ви марили у кожному поході, за яку проливали кров і випалювали цілі провінції. Без вашого слова не рушить жоден полк. Ну ж бо, де ваша радість?

Максимус заціпенів. Ця золота клітка, прикрашена лаврами пошани, про яку він мріяв усе своє свідоме життя, щойно впала до його ніг. Імператор вибудував стіну з державної необхідності та обов'язку — стіну, яку генерал, зв'язаний присягою, не міг зруйнувати, не ставши зрадником. Нагорода виявилася найвитонченішим покаранням, упавши на нього саме тоді, коли стала найважчим, абсолютно непотрібним тягарем.

Глава 6. Задум Імператора

P.S.

Є ще невеличкі зміни, можливо ви не помітили. Глава 15 під кінець доповнена усвідомленням Емільєна, що він закохався в Максимуса, і як він справлявся з напругою, живучи з ним поруч в сусідній кімнаті два місяці).

P.S.S.

Я планую розділити глави на менші. Перед тим, як викласти останні фінальні дві глави.