Вітаю!

Два оновлення вже чекають на вас.

✨✨✨

Погляд хаотично стрибає по клубі, біля проходу стоїть ще один із батькових охоронців. Я впізнаю його відразу. Ще зовсім недавно цей двометровий здоровань слід у слід ходив за мною вдома, а тепер, схоже, таки знайшов мене тут.

Кров відливає від обличчя. Я мимоволі стискаю мокру футболку незнайомця в руках, намагаючись не видати свого страху. Охоронець дивиться просто на мене. Навіть звідси я бачу, що він уже впізнав мене.

Розумію, ще мить — і він підійде. Схопить за руку, витягне з клубу й доправить додому, де на мене чекає розлючений батько.

А завтра... Ні! Я не хочу про це думати!

Погляд стрибає на розлюченого незнайомця, схоже це мій єдиний шанс втекти від батькової охорони. І я не можу ним не скористатися. 

— Я... Я все виправлю, — швидко вимовляю, кліпаю вдаючи провину. — Тільки не тут. Краще ходімо звідси. Будь ласка.

В обійми ворога

✨✨✨

✨✨✨

Те, що я бачу, змушує мене буквально заклякнути на місці від дикого шоку.

За розкішним, монолітним робочим столом генерального директора, у його великому шкіряному кріслі, вальяжно вмостилася дівчина. Вона виглядає зовсім юною — блондинка з яскравим макіяжем, у модному одязі. Але найгірше не це. Вона гонорово закинула свої довгі ноги прямо на поліровану поверхню столу шефа, разом із взуттям! Просто поруч із важливими документами! В руках вона тримає телефон та з кимось, голосно сміючись, розмовляє, не звертаючи жодної уваги на мою появу.

Мене накриває хвиля дикого обурення та виразного гніву. Як вона сміє?! На стіл Марка Олександровича викладати ноги?! Ще й із взуттям... Хто вона така?

Забувши про всі свої комплекси й страхи, я впевненим кроком вриваюся в кабінет і звертаюся до дівчини з вимогливістю у голосі:

— Доброго дня! Ви хто?! Що ви тут робите?! І чому без дозволу увійшли сюди?!

Дівчисько за столом навіть не кліпає і не звертає уваги на мій суворий тон. Вона лише повільно повертає голову в мій бік, навіть не знімаючи ніг зі столу.

— Зачекай, будь ласка, тут якась ненормальна прийшла, — недбало кидає вона комусь у слухавку й відкладає телефон на стіл.

Після цього вона пильно, з відвертою неприязню та зверхністю витріщається на мене, міряючи поглядом із ніг до голови.

— А ти ще хто така?! — з нахабним фирканням випалює вона, вигинаючи брову. — І що це за дурнуваті запитання?! Ти взагалі страх втратила так зі мною розмовляти?!

У мене повний ступор. Бо присутнє відчуття, що я чогось не знаю. І, відповідно, тепер не знаю, як маю поводитися та що казати далі.

Руде нещастя для боса

♥️♥️♥️