– Ти судиш його за стосунками з Марі, а це неправильно. Вміти кохати когось одного і вміти кохати взагалі – це ж небо і земля. Він їй все віддає, я ж їх бачу час від часу… Думаєш, він такий… м-м, велелюбний, що зможе витрачати свою увагу й на інших? Ха, не думаю!

Марта витріщалася на стіну, по якій стікала кров з її пальця і відчайдушно бажала, щоб ці дівки замовкли. Стулили свої пельки. 
Що вони знають взагалі?! Мерзотниці! Як вони сміють брехати?! Потвори. Нікчемні потвори! Мар’ян не кохає Марію! Він не може кохати іншу! Ні за що!

– І що він в ній знайшов? З першого курсу носом крутив і всі йому не підходили. Усе жартики, загравання, щось несерйозне – будь ласка! А тут… Марі. Бліде, біляве і ці очі карі вічно невдоволені та серйозні. Ну, опудало ж… А він вляпався. В що? Нащо?

Божевілля Марти все набирає обертів. Кожне слово триггерить та підкидає нові ідеї. Бережися, Мар'яне. Марта не гає ні хвилини.

"Покохай мене" – тиць ☠️