Спустившись із третього поверху, Лара опинилася перед вхідними дверима, сміливо натиснула на ручку й вийшла. Сонце світило так яскраво, ніби ніколи не світило. Навкруги було зелено і, що найголовніше, набагато спокійніше, ніж у сучасному світі. В обличчя повіяв вітер і разом із собою приніс купу змішаних запахів: свіжої трави, смаженої їжі, бензину та ще чогось незнайомого. Лара з насолодою вдихнула це повітря. Вона почала поступово йти, трохи боячись, але кожен наступний крок давався їй усе легше й легше. На подвір'ї, в тіні, стояв столик, за яким сиділи чоловіки старшого віку й грали в доміно. Неподалік був дитячий майданчик, звідки лунав сміх дітей. І дітей було багато. І що найдивніше — ніхто не мав у руках телефону. Всі спілкувалися, сміялися, хтось просто сидів на лавці й розмовляв із сусідом. Лара була в шоці. Для неї було незвично, що хтось іде назустріч, посміхається тобі й дивиться в очі, а не втуплюється у свій телефон. Вона йшла далі й усе більше дивувалася цьому світу, який був для неї чужим, але водночас якимось незвичайно живим.

Лара йшла біля дороги, але там було зовсім мало автомобілів. Переважно їздили «Жигулі», «Запорожці», а дуже рідко можна було побачити «Волгу». Автомобілів взагалі було небагато, проїжджали автобуси, а люди поспішали у своїх справах. Хтось хотів встигнути на роботу, хтось, можливо, до лікаря, а хтось навіть до перукаря.

Як раптом Лара відчула, що їй стало недобре. Перед очима все почало пливти. Вона побачила неподалік порожню лавку й попрямувала до неї, але не встигла дійти — втратила свідомість.