⚜️ ​Візуал до нового розділу "Небезпечна слабкість" ⚜️

 Це були найщасливіші два тижні їхнього життя — а за мить усе зміниться назавжди...

Уривок:

Прокидаюся від її дотиків. Легких, обережних, майже невловимих. Але я навчений реагувати на найменші, найнепомітніші зміни.
Аліна лежить зовсім близько і кінчиками пальців повільно веде по моїх грудях, плечу, руці, ніби вивчає мене навпомацки. Її дотики такі ніжні, що по шкірі проходять мурашки.
Не подаю вигляду, що вже не сплю. Хочу просто насолодитися цим моментом, вловити його повністю, запам'ятати.
Відчуваю, як вона трохи підсувається ближче, її волосся лоскоче мою шкіру, а потім чую її тихий, майже невагомий шепіт:
— Я кохаю тебе...
У мене всередині все завмирає. Серце пропускає удар, а потім з шаленою швидкістю починає гамселити об ребра.
— Хоч так тобі зізнаюся, — ледь чутно додає вона.
А потім залишає на моїх губах невагомий поцілунок і тихо вислизає з ліжка. Чую її тихі кроки, як обережно відчиняються двері, і тільки тоді розплющую очі. Кілька секунд просто лежу, дивлячись у стелю і не вірячи в те, що щойно почув.
Вона сказала це...
Нехай думала, що я сплю, нехай пошепки, нехай так, ніби боялася навіть власних слів.
Але сказала.
Вона мене теж кохає.
Проводжу долонею по обличчю й тихо видихаю, відчуваючи, як усередині розливається щось гаряче, майже нереальне. Хочеться зараз же встати, піти за нею на кухню, притиснути до себе і сказати, що я все чув. Що я теж її кохаю. Що вона навіть не уявляє, що зробила зі мною цими трьома словами.
Але стримуюся. Не хочу її лякати. Не хочу, щоб вона знову закрилася. Тому просто встаю, натягую футболку і йду на кухню, ніби нічого не сталося.