Іноді так приємно піддатися теплій ностальгії, відкласти всі справи і просто посмакувати ті моменти, коли сцени народжувалися в голові абсолютно несподівано. Буває, сидиш над текстом і навіть не підозрюєш, що за частку секунди уява підкине тобі щось настільки яскраве, чого ти сам від себе не очікував.

​Пам'ятаю той епізод, коли мої першачки тільки-но прибули до Академії. Я смакувала їхнє потрясіння від цих колосальних масштабів і диких драконів, які почувалися справжніми господарями неба. Вони пролітали настільки низько і вільно, що здавалося, от-от зачеплять тебе своїм крилом. Але не менше потрясіння чекало на курсантів усередині.

​Коли я тільки сідала за опис їхніх кімнат, у планах було створити щось максимально суворе — таку собі похмуру, аскетичну тюремну камеру. Та варто було написати перше речення, як перед очима спалахнули яскравіші картинки. Так з'явилося ліжко, що левітувало в повітрі. А потім —  моторошна подушка з гострими шипами і прозора ковдра. Ніхто не попереджав новачків про їхній секрет. Скільки ж затишку розливається на серці, коли я згадую момент створення цієї сцени! Студент із жахом опускає голову на колючки, очікуючи болю, а вони вмить підлаштовуються під нього, перетворюючись на найм'якшу хмаринку. А прозора ковдра огортає таким непроникним, безпечним теплом, що навіть після однієї години сну ти почуваєшся повністю відновленим.

​А чого твльки вартує їхній перший похід до купелі! Саме в процесі написання, абсолютно спонтанно, виникла ідея цього дивного «лоскотливого» душу, струмені якого били не зверху донизу, а навпаки — піднімалися знизу доверху, що стало черговим культурним шоком для героїв.

​Це справжня магія письменництва. Ти просто ставиш крапку в першому реченні, а далі в голові спалахують живі образи, і тебе вже веде за собою якась невідома сила, натхнення, муза. Ти просто спостерігаєш за цим світом і ледве встигаєш записувати.

​А у вас бувають такі моменти під час читання, коли якась дрібниця з книги раптом оживає в уяві і запам'ятовується надовго? Драксарія : Ехо Безодні