Після роботи на землях Прімроузів люди сідають обідати просто там, де були.

Хтось ставить широку дошку на козли. Поруч розстеляють старе рядно. З’являються хліб, сир, яйця, молоко, пиріг.

І лише тоді Мей помічає те, що для всіх інших тут абсолютно звичайне.

Для Прімроузів немає окремого місця.

Едмунд сідає разом із людьми, які працюють на його землях.

Ніхто не чекає, поки він першим візьме їжу. Ніхто не приносить для нього іншого посуду чи окремої страви.

Хліб передають із рук у руки.

Молоко наливають з одного глечика.

Одна з жінок просто простягає Мей шматок житнього хліба:

— Беріть, пані Авіс.

І Мей бере.

Для когось — звичайний обід.

Для неї — майже неможлива картина.

У Палаці Небесного Цвіту навіть їжа нагадувала про становище. Страви перевіряли, посуд мав своє призначення, а між імператрицею та людьми навколо завжди залишалася відстань.

Тут становище теж нікуди не зникло.

Едмунд залишається господарем земель. Мей — його донькою. Люди поруч — тими, хто тут працює.

Але це не заважає їм сидіти на одній траві, їсти один хліб і сміятися з одного жарту.

Мабуть, саме це й дивує Мей найбільше.

У її світі чим вище людина піднімалася, тим далі опинялася від інших.

А тут господар землі просто сідає поруч із людьми, які на ній працюють.

Не заради жесту. Не для того, щоб показати свою простоту. Просто тому, що настав час обідати.