Початок нового оповідання, яке не знаю коли викладу.

   Дівчина підняла масивне потерте кільце і з силою вдарила в двері дубової брами. Стук глухою луною покотився замком.  Стривожене гайвороння  чорним хмариськом здійнялося над баштами, невдоволено галасуючи.

    Радоміла відступила від воріт, підійшла до коня: той нервово тупцював і форкав. Лагідно погладила по храпу, заспокоюючи, підтягнула попругу, і кинула погляд на замок.

   Замок мовчав. Спідлоба глипав на неї очницями бійниць. Нависав понурим громаддям  стін, обплетених зміями труйно -зеленого плюща та багряного дикого винограду.

   Радоміла загорнулася сильніше в плащ: із замкового рову тягнуло сирістю.

   Сирістю, болотяною тванню  і ще чимось нудотним…  Від чого забивало подих і не рятував навіть помандер – ажурний металевий кулон  – з ароматом мускусу, кориці та амбри, який вона час від часу прикладала до обличчя.

   Їй не хотілося розмірковувати над тим, що могло так смородіти.  Але думки самі поверталися до тієї розмови в крамниці:

 - Я ж тобі кажу. Мертв’яків вони кидають прямо до рову.

- Та то вже ти Петре, мелеш таке, що купи не тримається. Ті ж  втопленики попухли та за кілька день поспливали б. Засмерділи б все на милю. Як то вони б там би жили?

-  Сама твоя губа меле, Панасе! – обурився опецькуватий Петро. – От тобі хрест! Кидають! Бо в тім рові  живе таке, що від того мертв’яка до вечора ніц не зостається. Тіко кістки обгризені на берег виносить!

 Панас пригладжував вуса з недовірою дивлячись на Петра:

- Та яка ж то живина за день людину, до кісток обгризе? Сом? Чи рак? Але скільки то тих раків треба?

- Чув я, від бурлаків, що до Криму, їздять, що є морські раки. Не рівня нашим.  З твою макітру. То тим, якраз мабуть їдла до вечора.

  Панас недовірливо  похитав головою.

- А мо й і не живина зовсім , в тому рову. – оглядаючись, стишив голос Петро. -  Швагер, мій казав…

   Під мостом плюснуло, обриваючи спомин  – Радоміла від несподіванки здригнулася і відійшла від краю мосту, переконуючи себе, не дивитися вниз.