- Ходімо зі мною, - киває на вихід чоловік, навіть не привітавшись.

Від несподіванки я аж підстрибую з ліжка. Від хвилювання серце калатає, і я не можу повірити, що нарешті переступлю поріг цієї клятої кімнати. Скільки днів я тут? Збилась з ліку.

А може вчора я не дарма облизувала величезного члена? Згадую, як невміло я все робила і червонію, соромлячись сама себе. 

- Не хвилюйся, вбивати тебе не будуть, - охоронець сприймає мої червоні щоки на свій рахунок. - З тобою хоче говорити Давид В'ячеславович.

- А це хто? - зупиняюсь на півдорозі. 

Ще не вистачало, що ще якийсь збоченець зацікавиться мною.

- Твій новий власник, - хмуриться чоловік. - Племінник нашого покійного боса.

Підходжу до нього майже впритул і уважно дивлюсь прямо в очі.

- Не говоріть ніколи, що я чиясь власність, - ціджу крізь зуби. Коли так говорять, мене аж пересмикує. - Я вільна людина.

- Так? - криво усміхається і хапає мене за лікоть. - Тоді чому ти така вільна, досі сидиш у цьому підвалі? Виходь, коли заманеться. Що, не можеш? Бо треба апелювати фактами, а не надуманими фразочками з фільмів. І саме в цю мить ти повністю залежиш від Давида В'ячеславовича. 

- Це поки що, - випалюю йому в обличчя.

- Щасти, - хмикає. - Я нічого проти тебе не маю. І якщо тобі вдасться вирватись, я лише порадію за тебе. 

Він порадіє, якщо я звільнюсь сама, а от допомогти мені не поспішав. Не думаю, що я взагалі цікава йому, як людина.

Гаразд, я вже зрозуміла, що лише від мене залежить, чи житиму завтра і де саме. 

Ми підіймаємось сходами наверх. Цього разу очі мені не зав'язують, але досить міцно тримають за лікоть. 

Проходимо коридорчик і опиняємось у просторій вітальні. Йдемо до подвійних дверей, котрі відкриті настіж. А за ними виявляється їдальня. 

Широкий стіл застелений білою скатертиною. За столом сидить привабливий чоловік, снідає. Він підводить на нас погляд і відкладає виделку на тарілку, знаком руки показує, щоб ми підійшли ближче. 

Охоронець підводить мене, і відпускає, швидко залишає їдальню, зачинивши за собою двері. Тепер ми лише удвох.

- Поснідаєш? - відразу впізнаю приємний голос.

Так, це йому вчора вперше в житті робила мінет. І тепер я можу розгледіти його обличчя. Бляха, він симпатичний. Зовсім не схожий на свого гидкого родича. І тіло його струнке, підтягнуте, не те, що у його дядька. Я все таки маю надію, що й характер у нього інший, і він змилується наді мною та врешті решт відпустить.

- Не відмовлюсь, Давиде В’ячеславовичу, - кажу дружелюбно і присідаю навпроти нього, де вже підготовлений для мене чистий посуд.

- Не обов’язково так офіційно, - усміхається. - Після того, що ми вчора робили. Можеш кликати мене просто Давид.

Я червонію і опускаю погляд додолу. Згадувати вчорашнє не хочеться, особливо, коли цей чоловік поруч. Досі не розумію, як я вчора наважилась. Але якщо хочеш жити, на все будеш здатна.

- Скоріше, я робила, - уїдливо коментую, розглядаючи яєчню у своїй тарілці.

- В такому випадку, наступного разу моя черга робити тобі добре, - легковажні слова змушують знову глянути на чоловіка навпроти.

- Як це розуміти? 

Остання маленька надія тане мов сніг. Звичайно він мене не відпустить, навіть якби я сотню тих мінетів зробила. Чоловіки всі однакові.

- Спочатку я думав залишити тебе тут, у цьому будинку, - він обводить їдальню зневажливим поглядом. Здогадуюсь, що йому не подобається це місце. Мені теж, до речі. - Хотів обговорити правила твого перебування тут, тому прийшов. Але після твоїх дій, я передумав і ти поїдеш зі мною у мій будинок.  

https://booknet.ua/book/polonyanka-u-spadok-b433314