Я понад десять років мріяла написати книгу. Безліч разів пробувала себе в абсолютно різних жанрах. Усіх, окрім детективу. І щоразу це було «не те». 

А потім з’явився «Внутрішній звір». І моя мрія нарешті здійснилася. Я це зробила! Написала історію, яка просто лилася з мене. Такого натхнення й такого вируючого потоку фантазії я не відчувала ще ніколи.

Спочатку це була просто історія Ігоря та Злати - без жодних детективних ліній, розслідувань і всього того, що з’явилося згодом. Але потім мені захотілося додати трішки більше деталей про роботу Ігоря.

І тут… «Остапа понесло»))) 

Я раптом відчула: ось воно. Це саме те!

Деякі розділи я починала писати й одразу розуміла: не лягає. Переписувала. Знову і знову. А потім нарешті поставила крапку - написала останній розділ і епілог. Але відпустити своїх героїв так і не змогла. Засинала з думками про них, прокидалася - а вони знову в моїй голові. І тоді подумала: а може, варто написати другу частину? Почала… і майже одразу зрозуміла: ні. Не те. Щось муляло, не давало спокою. Мабуть, із місяць я носила ці роздуми в собі, поки нарешті не збагнула, чого саме не вистачає.

Прологів антагоніста.

Я почала їх додавати - і текст знову полився без зупину. І лише після того, як дописала весь твір, я нарешті відчула: усе. Тепер кінець. Я відпустила їх.

Але полюбила всіх настільки сильно… особливо Максима Красенюка, який спочатку мав бути лише другорядним персонажем на кілька епізодів, а в результаті переріс у ключового героя. І тепер я подумки питаю себе: а може, це все ж таки не кінець?..