— У нас шістдесят переглядів, — урочисто оголосила Марта, дивлячись у телефон.

— Шістдесят? — перепитав Тео.

— Шістдесят.

— Це багато?

Еліза, яка саме робила ковток чаю, мало не вдавилася.

— Тео, не псуй момент.

— Я просто питаю.

— Для нас — багато, — відповіла Нора. — Ще зовсім недавно нас майже ніхто не читав.

— Тоді треба відсвяткувати, — вирішив Ліам.

— Як?

Всі подивилися на стіл.

На столі вже стояли чашки, чайник, печиво й шматок пирога, який Марта принесла ще годину тому.

— Ми буквально нічого не вміємо святкувати без їжі, — тихо сказала Еліза.

— І чаю, — додав Тео.

— Особливо чаю.

Я сиділа трохи осторонь і мовчки слухала їхню розмову.

— А ти чого мовчиш? — раптом запитала Марта.

— Я?

— Так. Це ж ти нас придумала.

— Ну...

— Тоді скажи, шістдесят — це багато?

Я усміхнулася.

— Для історії, яка тільки починає знаходити своїх читачів, це дуже приємне число.

На кілька секунд стало тихо.

— Чуєте? — сказала Нора. — Вона нами задоволена.

— Не перекручуй мої слова.

— Пізно, — усміхнулася Еліза.

Ліам підняв чашку.

— Тоді за шістдесят?

— За шістдесят, — погодилася Марта.

— І за наступні шістдесят, — додав Тео.

— А потім за наступні, — сказала Нора.

Я теж підняла свою чашку.

— Домовились.

Ми цокнулися чашками.

А чай тим часом повільно холонув.

Але цього разу ніхто не поспішав його пити.

Бо шістдесят — це лише число.

А для них це був ще один маленький доказ того, що десь по той бік сторінки хтось відкрив їхню історію.