"(Не)бездоганне співжиття" - романтична комедія.

Оновлення: щовівторка, щочетверга та щосуботи о 20:00.

Вже завтра о 20:00 - нова глава! ☺️ Ще більше романтики, ніж зазвичай. Не пропустіть!

Трохи спойлеру вам у стрічку!

...

- Максиме Андрійовичу… ви останнім часом дуже багато собі дозволяєте.

Він не відступив. Навпаки нахилився трохи нижче, скорочуючи дистанцію до небезпечного мінімуму.

- А ви, Марто, останнім часом дуже багато мені дозволяєте.

Вона підняла голову, опинившись віч-на-віч із його диханням.

- Наприклад?

Максим повільно опустив погляд на її зап'ястя, де сяяв браслет.

- Оце.

Потім його очі знову зустрілися з її очима.

- І це.

Він підвів руку й невагомо, лише подушечками пальців, торкнувся її передпліччя, повільно провівши вгору до ліктя.

Марта завмерла. Але цього разу не від переляку чи збентеження.

Навпаки. Вона раптом зрозуміла, що втомилася. Втомилася ховатися за уїдливими жартами, вдавати неприступну співробітницю, вибудовувати барикади й щоразу нагадувати собі заучену строгу формулу: «Він мій бос. Це неприпустимо».

Бо вчора ввечері він не був її босом та і зараз він ним не був.

Він був чоловіком, який вибрав для неї подарунок. Який знав усі її звички. Який пам'ятав про Персика. Який дивився на неї так, ніби вона справді для нього важлива.

- Максиме… — тихо, майже пошепки мовила вона, вперше скидаючи офіційність.

- Ммм?

- Я, здається… порушила правило.

Він ледь помітно посміхнувся, його подих торкнувся її щоки.

- Яке саме?

Марта опустила погляд на браслет з лапкою, а потім знову подивилася йому прямо в очі.

- Правило №13.

- І що ж там сказано в цьому правилі?

...

 З теплом, усмішкою і безмежною вдячністю, ваша невгамовна Тіна Волф ❤️