Андре побитий досить сильно. Його худе тендітне обличчя заплило гематомами та синцями. Одне око майже не відкривається, нижня губа відвисла та має неприродньо синій відтінок. 

Якщо чесно мені навіть його не шкода. Хоч серце на мить стиснулось, як глянула на нього.

— Навіщо приперся? - запитую холодно. Відступаю, але двері не відпускаю.

— Пробач, - промовляє дуже тихо і опускає погляд, наче йому соромно дивитись мені в очі.

— Таке не пробачається, - ціджу крізь зуби, сильніше стиснувши ручку дверей. - Я рада, що тебе розмалювали. Ти заслужив. Може хоч Рад та Мир вставлять тобі клепку в голову.

— Це не вони, - говорить голосніше і все ж таки наважується глянути на мене. - Це Марк, коли дізнався, що ти зникла.

— О-о, твій бос не шкодує тебе, - зловтішаюсь, не можу втриматись. - Невже на роботі не все так гладко, як би хотілось? 

— Сашо, я тоді сказав Раду, де ти і тому вони змогли забрати тебе.

— Я знаю, - киваю. - Навіщо ж ти себе підставив? - Запитую іронічно.

— Я ж обіцяв, що щось придумаю. Я не міг допустити, щоб з тобою щось сталось. Ми ж друзі.

— Не смій навіть казати цього, - підвищую голос. Я на нього на стільки зла, що готова ще поставити декілька синців. Може хоч фізичний біль навчить його, що робити так не можна. - Я вважала тебе другом. До вечора, коли ти допомагав тягнути мене у ту кімнату. Ти навіть не спробував все зупинити. 

— Я не міг. Ти й не уявляєш, хто такий Марк, - не запитавши дозволу, він заходить у кімнату. Шкутильгає. Здається, йому добре дісталось. 

— Вийди, я тебе не запрошувала, - протестую. Я інстинктивно відступаю на крок. Мені зовсім не подобається, що він так легко переступив поріг, наче має право заходити сюди. 

— Сашо, мені треба з тобою поговорити, - він відсовує мене від дверей і зачиняє їх. Спирається на них спиною, важко зітхає і на мить прикриває очі. Він виглядає виснаженим. Під очима темні кола, руки ледь помітно тремтять. Та мені не шкода його. - Я хочу тебе попередити. Марк, він не проста людина. І якщо він щось захоче, він отримає за будь-яку ціну. 

— Що це означає? - все тіло напружується від неприємного передчуття.

— Він зацікавився тобою, - переходить на шепіт, наче боїться, що його хтось почує. - Будь обережна. Не залишайся ніде допізна. Старайся завжди бути у чиїсь компанії, так більше шансу, що він не наблизиться. 

— Навіщо ти мені це кажеш? - втягую в себе повітря.

Ноги підкошуються і дуже хочеться сісти, та я продовжую стояти. Невже Рад мав рацію і я тепер не маю безпечного місця? Це лякає. Кожного дня оглядатися з острахом, що тебе схоплять, не хочеться. 

Як я могла влізти у цю історію? І як тепер мені з неї вибратись?

— Бо ти мені не байдужа, - протягує руку та я відсахуюсь від неї. Андре пригнічено киває та відштовхується від дверей. - Мені шкода, що все так сталось. І я би все виправив, якби зміг. Але я загруз у цьому лайні дуже глибоко та на довго.

— Чому ти продовжуєш це робити? - запитую вражено. Я не можу зрозуміти його мотивів. З вигляду наче нормальний хлопець. - Чому не припиниш? Невже для тебе настільки важливі гроші?

— Це не так легко зробити, - зітхає. - Вони мене не відпустять. Ця робота не має строку давності.

— Робота, - зневажливо фиркаю. - Не називай це так. Ви просто злочинці, які роблять гидкі речі. Рано, чи пізно вас буде покарано. Я сподіваюсь на це.

— Якщо комусь це під силу зробити. Той, на кого працює Марк має владу.

— Думаєш, не знайдеться хтось більш могутніший? Я впевнена, твої боси сядуть. І якщо буде потрібно, я прикладу до цього руку.

Андре примружує очі, задумано роздивляється мене. Він наче хоче ще щось сказати, але мовчить. Я теж мовчу, чекаю, коли він вже піде. Те, що він вибачився — добре, але я все одно не можу його пробачити. Він втратив мою довіру, назавжди. 

— Я помітив, ти гарно спілкуєшся з Радом та Миром, - нарешті порушує неприємну тишу.

— І що? - напружуюсь.

— Це добре, що ти знайшла з ними спільну мову. Вони захистять тебе. Ці хлопці не такі вже погані, як про них кажуть.

— Знаю, - ціджу крізь зуби.

В грудях стискається від жалю, що я так погано сьогодні поводилась. Я була на емоціях і навіть не подумала, що Рад та Мир справді можуть мені допомогти. 

— Я вже піду, - опускає голову.

— Іди, - кажу терпляче. 

Не можу дочекатись, коли зачиню за ним двері.

Андре не встигає схопитись за ручку, двері самі відчиняються і до кімнати заходить Яна. 

— Що він тут робить? - викрикує вона. І в її голосі я чую справжню істерику.

https://booknet.ua/reader/pd-zahistom-mazhorv-b457408?c=5083885&p=1