​Ритмічні рухи біля плити трохи заспокоюють, але нав'язливі думки не полишають. Даміан, його брудний шантаж, погрози з невідомого номера, хтивий містер Чхве... Хочеться вже хоч трохи спокою.

​«Може, взяти відпустку? — мрію, викладаючи готову гарячу страву на тарілку. — Ось підпишемо контракт... і махну на тиждень кудись подалі. Посмажитися під сонцем на безлюдному пляжі, щоб ніхто не дістав...»

​Тільки-но я уявляю цю ідеальну, спокійну картинку, як мій уїдливий внутрішній голос миттєво її псує.

​«Я за! Тільки того нахабного красунчика прихопи з собою. Поєднаємо корисне з приємним», — відверто глузує він, безсоромно підкидаючи мені образ роздягненого Даміана.

​«Ти невиправний, — подумки огризаюся, наливаючи собі склянку води. — Ти не можеш належати мені. Мені тебе точно підкинули. Відчепись».

​«Фу... яка зануда, — не здається. — Так і помреш без чоловіка і без дітей».

​Я аж повітрям вдавлююся від такого нахабства власного мозку. Набираю повні груди, щоб обуритися вголос, висловити самій собі все, що я про це думаю...