Пишучи «Хімію після тридцяти», я дедалі частіше ловлю себе на тому, що повертаюся у власні студентські спогади.

Згадую рідний КПІ, знайомі коридори, аудиторії, викладачів, студентські компанії… Іноді здається, що варто лише заплющити очі — і я знову десь там, на парі, з конспектом перед собою і абсолютно впевнена, що після цієї пари точно піду в бібліотеку. Ну так, звісно. ?

Але моя студентська історія дуже відрізняється від історії Іванни.

Бо я свого чоловіка зустріла саме в університеті.

Один факультет, різні кафедри. Я була на другому курсі, він — на четвертому. І ми доволі швидко стали тією самою парою, яку знали всі.

Я — староста.
Він — член студради і капітан студентської футбольної команди.

Коротше, нас знали і студенти, і викладачі. Ми були яскравою парою, і, здається, університет тоді вже змирився з тим, що ці двоє постійно десь разом. ?

Одружилися ми після мого четвертого курсу.

Не тому, що «так сталося». Просто вирішили, що хочемо жити разом, а статус чоловіка і дружини тоді здавався нам дуже правильним.

Але викладачі, звичайно, мали власну версію розвитку подій. ?

Весілля для багатьох було досить несподіваним, тому в магістратурі я стала об'єктом дуже цікавого спостереження.

Кожну сесію на мене уважно дивилися.

На екзаменах до мене особливо не чіплялися.

Бо раптом…

А раптом вагітна?

А раптом не можна хвилюватися?

А раптом там уже щось є, а ми тут, безсердечні викладачі, змушуємо студентку нервувати через якусь органічну хімію? ?

І я прекрасно пам'ятаю ці погляди.

Здавалося, ще трохи — і мене просто почнуть офіційно оглядати перед кожним іспитом.

Боже, яке ж було їхнє здивування, коли я спокійно закінчила шостий курс…

…і так і не народила. ?

Пам'ятаю, як куратор на врученні дипломів подивився на мене і запитав:

— Ви хоч плануєте дітей?

Я тоді подумала: «А ви ще сумніваєтеся?» ?

Насправді ми справді планували.

Вирішили, що хочемо дитину через три роки після одруження.

І знаєте що?

Усе вийшло саме так, як ми й запланували.

Зараз, коли я пишу історію про Іванну, яка повертається в університет уже після тридцяти, я розумію, наскільки університет може залишатися з тобою на все життя.

Не лише дипломом.

А людьми, першими серйозними стосунками, друзями, безглуздими студентськими пригодами, викладачами, яких ти пам'ятаєш через десятки років…

І, звичайно, коханням. ❤️