Дорогі мої читачі, колеги та всі, хто сьогодні вирішив зазирнути сюди. 

Сподіваюся, ваш день минув добре, без зайвих клопотів, а якщо він усе ж виявився виснажливим — сподіваюся, зараз ви нарешті маєте кілька спокійних хвилин лише для себе. Можливо, вже заварили чай або каву, влаштувалися зручніше й готові ненадовго відкласти всі справи.

Тож бажаю вам затишного вечора, трохи тиші навколо й достатньо часу, щоб сьогодні нікуди не поспішати.

Поговорімо сьогодні не лише про те, що написано в книзі, а й про те, що може ховатися за написаним.

Сьогодні  — день, коли ми з вами відкладаємо сюжетні повороти й спускаємося в підвал нашої пам’яті. А отже, настав час зазирнути туди, куди більшість  боїться навіть дивитися.

Але спершу хочу поставити вам одне запитання:

Ви ніколи не замислювалися, скільки скелетів ховається за ідеально випрасованими сорочками ваших сусідів чи бездоганними посмішками колег у кав'ярнях?

 Саме з цього, мабуть, і варто почати. 

Я створила "Терапію спогадом" не для того, щоб ви розслабилися після роботи. Я написала її бо мені остогидло спостерігати, як домашнє насильство перетворюють на "сімейну справу", про яку неприйнято виносити сміття з хати.

Ця книга — мій, особистий бунт проти тиші.

Ми всі звикли думати, що жертва насильства це хтось інший. Але моя героїня Софія  — це кожна друга жінка, яка навчилася майстерно приховувати синці під тональним кремом, а внутрішні руїни  — за ідеальним ладом  у квартирі.

Я хочу показати, як психіка будує барикади, щоб просто вижити в пеклі, яке називають " домом"

Як Софія — а разом із нею і тисячі реальних жінок — витісняє біль у найтемніші кутки, створюючи ілюзію ідеального побуту й маску " нормальності".

Це історія про ціну виживання, коли твоє власне "Я" стає твоїм найбільшим ворогом.

Я не буду вам обіцяти «хепі-енду» чи легкого читання. Я пишу про те, що буває, коли минуле вривається у твій спокійний вечір і вимагає плати за роки ігнорування.

Я дуже добре розумію, що це досить важка тема, але про неї " треба" говорити вголос. 

Бо тиша не лікує  — вона лише консервує біль, роблячи його частиною нашої ДНК.

Мені дуже цікаво: чому ми так відчайдушно тримаємося за свої "ідеальні декорації" навіть, коли вони нас душать?  Що саме в слові " допомога" лякає сильніше, ніж рука, що стискає шию?

Скидайте свої маски. Давайте нарешті поговоримо про це вголос у коментарях. Я чекаю на вашу чесність. 

А вже наступної п’ятниці ми підемо ще глибше. Будемо розбирати те, що часто залишається за межами видимого: як травматичний досвід змінює пам’ять, поведінку й саме сприйняття себе.

Без спойлерів до «Терапії спогадом». Але з великою кількістю незручних запитань, на які не завжди хочеться знати відповідь.

До зустрічі наступної п’ятниці. А сьогодні — ваша черга говорити.