Тихого вечора!

Роман оновлено.

✨✨✨

— Так, Захаре Володимировичу, досить літати у хмарах! — перериває мої думки дівчина, підкочуючи мене до матів та спеціальних реабілітаційних брусів. — Починаємо з розминки для рук та спини, а потім перейдемо до масажу та розтяжки ніг.

Видихаю, вона точно тиран. Але ж тепер сам розумію, що треба. Та в голос кажу геть інше.

— Софіє, ти впевнена, що не працювала раніше в наглядових органах? — усміхаюся куточком вуст. — У тебе явно є прихований талант катувати людей. 

— Захаре Володимировичу, менше слів! Більше фізичної активності. — підтягує вона еспандер і вкладає його мені в пальці. — Починаємо. Двадцять повторів.

Я затискаю ґуму й роблю перший рух. М’язи, які три роки не отримували повноцінного навантаження, миттєво відгукуються пекучим болем. Суглоби хрустять, чоло вкривається дрібними краплями поту вже на п’ятому повторі. Дідько, це важко. Власне тіло здається чужим, важким, мов налите свинцем. І одразу приходить бажання плюну ти на все, та припинити.

— Я більше не можу, — дихаю важко, опускаючи руки на десятому повторі. Руки тремтять, мов у старого діда.

— Можете! — лунає непохитний голос над вухом. Вона підходить ближче, кладе свої теплі, тонкі кисті мені на плечі, фіксуючи корпус. — Захаре Володимировичу, ви можете. Ще десять разів. Я тримаю вас. — я бачу у дзеркалі як вона зволожує вуста і дуже тихо додає. — Я у вас вірю. Не підведіть. 

Книга тут...

♥️♥️♥️