— Даріоне! Я так більше не можу! — вриваюся до кабінету брата, забувши постукати. 
— Настільки все погано, що ти забув про манери? — суворо ставить мене на місце лорд Макензі. 
— Мені вийти й зайти знову, як належить? — крізь зуби ціджу я. 
У притулку нас так завжди вчили, тільки додавали до цього з десяток ударів різками. 
Даріон вловлює мій настрій і пом’якшується: 
— Та зайшов уже, хоч і криво, — усміхається він. — Так про що ти, братику? 
— Про коней та алергію… — видаю я похмуро. 
— Що?? У тебе алергія ще й на коней?? 
— Скоріше в них на мене… — образливо кажу я, а Даріон сміється. 
— Днями привезуть ліки проти алергії, і із цією проблемою, вважай, покінчено. А от із кіньми… Я тут дещо придумав. Ходімо. 
Ми виходимо з кабінету брата та прямуємо в бік, протилежний стайні. У самому кінці господарського двору, у загорожі стоїть вороне жереб’я. Воно народилося лише кілька годин тому. Дивуюся, не побачивши в загоні кобили. 
— Це син мого Ваара. Його матір померла при пологах. Він ще нічого не знає про цей світ. 
Конюх приносить пляшку з молоком, на яку надягнута соска, й простягає мені. 
— Пропонуєш стати його мамою? — скептично цікавлюся я. 
— Та хоч татом! Принаймні його твій запах не лякатиме. Та й інші тебе скоріше приймуть.