Чи буває у вас таке, що персонаж починає жити якимось своїм життям? У сенсі: ти починаєш його писати, а він виписується зовсім не таким, як планувалося... а кращим? І ще й викидає якісь свої коники? У мене буває.)))

Я вже так... трохи скоса поглядаю на дідуся Олдмана... У мене в планах геть не було того, що він полізе за всіма зі свічкою. Він повинен був просто прийти й розповісти, у чому справа... а він утнув...

***

Теплий відблиск на стінах та проході став яскравішим. На стіні хитнулася довга тінь, а потім у проході з’явився силует. Людина йшла до них, тримаючи перед собою свічку, у другій руці була сокира.

Ріверс підняв пістолет.

— Стояти!

Силует завмер, полум’я свічки заметалося, і тіні по стінах сіпнулися разом із ним.

— Зброю на підлогу!

— Ви що, зовсім охрініли? — сказала постать.

Людина зробила ще крок і світло панелі впало на обличчя.

Ріверс опустив руку.

— Олдман?!

— Ні, трясця, різник із Піттсбурга! — відгавкнувся старий, переводячи подих після довгої ходи.

***

— Тоді я вас вітаю. У нас буде до біса багато часу на розмови. Тому що тоді нас зможе вбити тільки ота гидота, що зжерла Дженні, або та, що зараз у Еммета в пакеті. До речі, перша зараз ховається під виглядом одного з нас. А більше нам нічого не загрожує, тож зможемо наговоритися досхочу.

Запанувала тиша.

Еммет повільно опустив пакет із кинджалом.

— Що значить «зжерла»?

Олдман подивився на нього як на бовдура.

— Зжерла. Ротом. Що це ще може означати?

 

Що він мені ще утне?