Я сиджу на кухні, загорнувшись у плед, і дивлюся, як він п’є каву біля розбитого вікна. На плечі — свіжа пов’язка. На вилиці — синець. А в очах — така втома, від якої стає моторошно.

— На тебе відкрили полювання, Соня, — каже він рівно. — Ти тепер не борговий папірець. Ти символ. Якщо тебе заберуть — це моя поразка. Якщо вб’ють — доказ, що я слабкий. Вони не зупиняться.

Потім підходить ближче. Настільки, що я відчуваю його дихання на губах.

— Відтепер ти робиш тільки те, що я кажу. Без сперечань. Без спроб утекти. Якщо кажу «стріляй» — тиснеш на спуск. Інакше нас обох розкатають.

Я дивлюся йому в очі й відчуваю, як піднімається чиста лють.

— Ти думаєш, я буду слухатися тебе, як собака? Після всього?

Він навіть не моргає.

— Я думаю, що ти дуже хочеш жити. А для цього тобі доведеться терпіти мене. Так само, як мені доводиться терпіти тебе.

Коли він іде, я довго сиджу й дивлюся в сірий туман. Найстрашніше не те, що полювання вже почалося. Найстрашніше — що єдиним щитом між мною і цим пеклом залишається чоловік, якого я маю ненавидіти всією душею.

А потім у паркінгу його телефон коротко вібрує.

Повідомлення коротке:

«Орлов, позашляховик не заведеться. Дівчина все одно повернеться в Одесу. Віддай її добровільно, поки ми не спалили твій лісовий будинок разом із тобою».

Книга тут