Приміряй ось це, - бабуся простягає мені темно-синю сукню, що виглядає як із модного журналу.

- Мені здається, це… трохи занадто, - невпевнено мружусь.

- Нісенітниця, - відмахується вона. - Ти мусиш виглядати бездоганно на святі.

Я беру сукню, а вона вже додає ще кілька речей у мої руки. Кілька хвилин – і я майже потопаю у тканині.

- А може щось простіше? - несміливо питаю, та бабуся лише хитро усміхається.

- Просто приміряй, - командує вона.

Я здаюсь і йду до примірочної. 

Міряю сукню за сукнею, кожного разу показуюсь бабусі. Вона розглядає мене, сидячи на м'якому дивані, а потім виносить вердикт, або просто кривиться, або емоційно висловлює своє незадоволення. Все не те. І продавчині поспіхом несуть мені нову сукню.

Здається я в примірочній проводжу цілу вічність. Кольори суконь мерехтять перед очима, навіть найніжніша тканина починає дратувати шкіру, а бажання втекти росте з кожною хвилиною. 

Нарешті, коли я вже готова здатись, бабуся раптом схвально киває:

- Оце вже інша справа.

Я здивовано дивлюсь на своє відображення. Сукня довга, струмлива, ніжно-рожевого кольору, з легким золотистим відблиском. Вона не кричуща, не надто відверта, але водночас витончена.

- Як ти себе почуваєш у ній? - запитує бабуся.

Я проводжу руками по тканині. Вона приємна, майже невагома. Уперше за весь день мені хочеться сказати щось хороше.

- Зручно, - тихо відповідаю. – Мені подобається.

Бабуся всміхається, нарешті вона задоволена.

- Тоді беремо.

Я навіть не сперечаюсь. Хочу лише скоріше вибратись із цього магазину.

Коли ми нарешті виходимо на вулицю, я глибоко вдихаю. Свіжість після задушливої атмосфери бутика здається мені справжнім порятунком.

- Ну що ж, - каже бабуся, ведучи мене під руку. - Ти майже готова до свята. Залишилась одна деталь.

Я напружуюсь, відчуваю, що ще не прийшов кінець моїм мукам. 

Куди їдемо далі навіть не питаю. Дозволяю бабусі повністю керувати процесом. А вона отримує шалене задоволення від нашого шопінгу і лише це дає мені сил триматись стійко.

- Ювелірний магазин? - здивовано перепитую, проходячи повз скляні розсувні двері.

- Найкращий у місті, - з гордістю відповідає бабуся. 

- Випадково його власник не Василишин? 

- Так, а ти звідки про нього знаєш? - дивується бабуся.

- Вчора познайомилась з його сином, - знизую плечима, згадуючи білявого красеня. - Сергій приїжджав до батька.

Бабуся зупиняється, уважно дивиться на мене, а потім багатозначно посміхається.

- Сергій Василишин - дуже перспективний молодий чоловік, - каже вона, ведучи мене до вітрин із прикрасами. - А вродливий який. Його зовнішність привертає увагу усіх молодих дівчат міста. Що там казати, навіть мій знайомий Едуард захоплюється личком Сергія. Декілька разів пропонував намалювати його портрет, але той відмовляється, списує на зайнятість і брак часу.

- А цей ваш Едуард того? - запитую обережно, не знаю, як правильно підібрати слова. 

- Що ти маєш на увазі? - не розуміє мене бабуся.

- Ну, типу не традиційної орієнтації, - промовивши це, червонію, аж вуха палають.

- Ти що? Звісно ні. Він нормальний, - занадто бурхливо реагує бабуся і відновлює хід, що я мушу її наздоганяти. - Ти така фантазерка. Едуард дуже хороший чоловік. До речі він і твій портрет просив намалювати, а ти так на нього кажеш.

Вона намагається викликати в мене сором, та я не розумію, що я такого сказала. Просто той художник справді має дивний вигляд і розмовляє якось занадто витончено. А може це все особливості творчої людини? Просто раніше я спілкувалась зі звичайними людьми, які нічим не відрізнялись.

До нас підходить продавчиня і привітно вітається, пропонує свою допомогу. Вона називає бабусю на ім'я і я розумію, що й в цьому магазині її добре знають. Ще б пак! Діаманти, які тут продаються, видобуті і огранені моїм батьком. 

- Нам потрібно щось вишукане для молодої панянки, - поки бабуся пояснює, я з цікавістю оглядаю вітрину.

Акуратно розкладені прикраси яскраво виблискують, дражнять очі. Не віриться, що я зараз буду з цього всього щось обирати.

Продавчиня витягує кілька варіантів: тонкий срібний браслет із дрібними камінцями, сережки-гвоздики та вишукане кольє.

- Щось тобі до душі? - бабуся переводить погляд на мене.

Я злегка торкаюсь браслета. Він такий витончений, що здається майже невагомим.

- Оце гарно, - тихо кажу, і продавчиня одразу пропонує приміряти.

Коли браслет опиняється на моєму зап’ясті, мені навіть стає трохи приємно. Наче це не просто прикраса, а щось більше. Камінчики на браслеті напряму стосуються моєї родини і це приємно усвідомлювати. 

- Беремо. А ще сережки ось ці та кольє, - ухвалює рішення бабуся, навіть не питаючи мене. - А ще обов'язково тобі потрібна діадема.

- Хіба цього не достатньо? - важко зітхаю.

- Ні, - категорично качає головою. - Це все доповнення твого образу. Але потрібен останній штрих, ти маєш бути справжньою принцесою.

Щось мене напружує бажання бабусі зробити з мене принцесу. Вона так сильно загорілась цією ідеєю. Хоч би в день свята не придумала ще шукати для мене принца. Вона може. Впевненості в ній хоч відбавляй.

Продавчиня лише почувши натяк, вже метушиться виконати забаганку дорогого клієнта. Поки ми чекаємо, щоб нам піднесли прикраси, я наважуюсь ще розглянути вітрину. Адже дивитись ніхто не забороняє. Бабуся уважно слідкує за мною, наче в будь-яку мить готова купити все, що мені сподобається.

- Вітаю, як приємно бачити вас у моєму магазині, - раптом чую голос за спиною.

Різко розвертаюсь і зустрічаюсь з проникливим поглядом Сергія. 

Його очі затримуються на мені трохи довше, ніж на бабусі, і я навіть помічаю легку усмішку на його вустах.

- Катерино Юхимівно, - він підходить ближче, бере руку бабусі і легенько цілує. Він що завжди так робить? Потім торкається моєї руки, підносить до губ. - Маріє. Радий знову зустріти тебе.

https://booknet.ua/reader/dochka-damantovogo-magnata-b433726?c=4702452&p=1