Село, якого немає на мапах: як п'ять років нотаток стали романом «Тишава»

Усе почалося зі знака. Звичайного дерев'яного знака «Об'їзд», який стояв на дорозі, де не було чого об'їжджати. Я зупинився, сфотографував і записав у нотатки одне речення: «Знак, який веде в місце, якого немає».

Той запис не давав мені спокою роками.

Потім з'явилися інші. Дзвін, який мовчить, бо йому не можна говорити. Ковбаса, від якої неможливо відмовитись. Дівчинка, яка знає твоє ім'я, хоч ви ніколи не зустрічались. Жінка, яка двадцять п'ять років співає з-під землі колискову. Нотатки росли, як росте ліс навколо села, якого немає, — і зрештою я зрозумів: це не збірка страшилок. Це історія, яка чекає, щоб її розповіли.

Так народилася «Тишава».

Це моя перша спроба написати щось у жанрі хорору — і, чесно кажучи, я довго не наважувався. Боявся, що вийде чергова історія про те, як група туристів заблукала в лісі. А вийшло, здається, щось більше: історія про голод. Про той, що в животі, — і про той, що в душі. Про те, як ми всі їмо чужі історії, чужий біль, чужі зникнення — і називаємо це по-різному: хто «журналістикою», хто «гостиною».

Попереджаю чесно: це книга 18+. Тут є кров і є тиша, тут є свинарник і є колискова, і є питання, на яке я досі не знаю відповіді: хто з нас гірший — той, хто їсть, чи той, хто годує?

Якщо тобі подобаються такі історії, але хочеться чогось свого, рідного, карпатського — заходь. Село вже чекає. Воно вміє чекати довго.

Тільки пам'ятай: якщо дочитаєш до кінця — ти вже в дорозі.