Серце мертвої богині (містичний детектив)



По берегу йшла жінка. У білій сукні, трохи подертій по подолу, у вуалі, що тріпотіла на вітрі, як ганчір’я… жінка йшла з розпущеним волоссям… білим чи сивим? З тієї скелі, де стояла я, розгледіти не вдавалося.
По берегу йшла жінка, ледь перебираючи босими пораненими ногами по піску, а хвилі накочувалися одна за одною — як дикі збожеволілі пси, кусали сіллю її рани. Жінка йшла далі, починаючи кульгати. Вона була схожа на туманне бачення, примару… а може, і була нею…
Вітер зірвав її вуаль і кинув мені в обличчя, я люто скинула її з голови і скривилася, здалося, ніби на мене впала моторошна липка павутина. Почувся запах розритої могили і джунглів після дощу. Старого склепу. В’янучих квітів. Настільки яскраво… не вірилося, що все це мені сниться.
А привид все далі й далі йшов уздовж берегової лінії, і я йшла за ним слідом по скелястому хребту, тільки здалеку. Несла вуаль і не могла чомусь викинути.
Море винесло на берег щось біле, схоже на м'яч… Я не відразу розгледіла зі своєї скелі, що це череп. Порожні очниці спалахнули зеленим лиховісним вогнем, спалахнули люто, і привид жінки в білому, ридаючи й завиваючи, притиснув свою знахідку до грудей і попрямував у мій бік. Залишаючи на піску криваві сліди і мокрі гнилі квіти, що випадали з волосся.
Привид ридав, і море ридало разом з ним, і так тужливо завивав вітер, що у мене перехоплювало подих.
З тремтінням я раптом побачила позаду неї двох дітей у мокрому одязі. Вони бігли її червоними слідами і збирали гнилі квіти, але жінка в білому ніби не бачила їх, продовжуючи ридати.
— Мамо, мамо! — кричали вони тоненькими голосами, і вітер кидав їхні слова до моря, топив… як колись втопили їх самих.
Ла Йорона. Плакальниця. Ось хто прийшов до мене уві сні. Привид, який блукає прибережними районами, оплакуючи своїх дітей. Яких сам же втопив.
Стало холодно і страшно. Згадалася ця легенда, про яку моя бабуся казала, що це зовсім не вигадка, що вона сама колись знала Хочітл, яка надто любила свого чоловіка, багатого ранчеро… Хочітл була дочкою цієї землі, в її жилах текла чиста кров, а її чоловік був іспанцем, казали, він вів свій рід від конкістадорів.
Хочітл застала його з іншою жінкою і збожеволіла — у припадку сліпої люті вона втопила своїх дітей, а коли приступ минув, усвідомила, що накоїла, але було пізно, не повернеш до життя мертвих… І доля її тепер — вічно блукати по землі, поки не знайде дітей…
І ось вона йшла до мене, у своєму мокрому платті, із заплаканим обличчям… кривила губи, ледь стримуючи ридання. І несла проклятий моторошний череп! Який ніби посміхався, дивлячись прямо на мене своїми жаскими зеленими очницями.
— Де мої діти? — плачучи, запитала вона мене, коли наблизилася до скелі. — Ти не бачила моїх дітей?
Її голос пролунав так тихо, що я ледь розчула її. А вона задерла голову — і я побачила страшні, заплакані очі, червоні, з чорними колами під ними, кривавими сльозами… сама Ла Муерта, здавалося, дивилася на мене з цих очей.
Я розгублено озирнулася, не знаючи, що робити і куди бігти. А очниці черепа все так само горіли рівним смарагдовим світлом. Вони вабили й зачаровували… попри свій страх, я все ж спустилася зі скелі й наблизилася до Ла Йорони. У снах ми часто спроможні на дивні вчинки, і в ті миті, коли треба тікати, йдемо назустріч біді. Так і я зараз не могла опиратися дивному й моторошному поклику мертвих.
— Ось вони, ось твої діти! — вказала я рукою примарі за спину, на мокрих і виснажених дітей, що тягнулися до матері, яка їх не помічала. По блідих мертвих обличчях замість сліз заструмувала кров із бляклих риб’ячих очей, і я ледь не закричала від жаху. Як часто буває уві сні — мій рот відкривався, але ні звуку я не могла вимовити. Хотіла втекти — але й ноги стали важкими, ніби до них прив’язали гирі… а потім і зовсім стопи занурилися в пісок… загрузли там — ніби в смолі.
— Де ж мої діти? — продовжував завивати привид. — Де ж, де мої діти? Мої нещасні діти…
Дні Мертвих привели Ла Йорону в наш світ, але чи вдасться мені втекти від неї?
— Я шукала тебе, — пролунав голос з нізвідки, але клацнула щелепа черепа, і полум’я в очницях на мить стало червоним, як кров. — Не бійся і візьми мене з собою, Джованна!
Під ридання примари та її дітей, тремтячими руками, які мене ледь слухалися, я взяла череп. Долоні обпалило жаром, ніби я торкнулася розпеченої сковорідки, і закричавши, я прокинулася.
На мокрому ліжку лежали підгнилі білі квіти, тхнуло кладовищенською землею і морем… А ще на тумбочці біля ліжка красувався справжнісінький череп.