— Не покидай мене... — тихо, благально вимовила я, і перша сльоза обпекла його сорочку. — Будь ласка, Девіане, благаю тебе... Ти не можеш так піти. Не зараз. Не після всього, що ми пройшли.

Перед очима миттю пролетів увесь наш шлях. Як вперше побачила його і серце зрадницьки пропустило удар. Кожне його «Моя королева», контроль, накази, мовчазні погляди, за якими ховалося стільки несказаного... Я згадала, як ми поступово вчилися довіряти одне одному, як його жорсткі, холодні очі потеплішали поруч зі мною. Згадала його гарячі обійми, той божевільний спуск на санчатах у засніженій ущелині і його шепіт, який розвіяв вітер... Він ризикнув усім. Він без вагань стрибнув за мною в невідомість, у небезпечне майбутнє, аби тільки не відпускати мою руку.

Він захистив мене від вибуху власною спиною.

— Ти обіцяв... — мій голос зірвався на мокрий, розпачливий хрип. Я підняла голову, дивилася в його бліде, бездоганне обличчя. — Ти ж сам сказав... Пам’ятаєш? Завжди разом, ніколи окремо. Дотримай обіцянку, Девіане! Ти мусиш... Ти просто зобов'язаний повернутися до мене, чуєш?! Я не віддам тебе…

І саме в той момент, коли мій голос лунав майже як королівський наказ, просякнутий останніми краплями мого розпачу, долоня Девіана під моїми пальцями раптово обпекла мене шаленим жаром! 

Оновлення уже в ваших бібліотеках:

Академія для небажаної королеви