Поки пишу новий розділ «Танцюй для мене», вирішила поділитися невеликим уривком з книги «Усе веде до нього».

За класикою))

Не знаю чому, але саме психологічні сцени завжди бʼють по мені найбільше. Мабуть, тому що їх не можна написати коротко та швидко. Треба самому пожити в голові персонажа:)

Запрошую до прочитання❤️

В думках знову проносяться ті кляті слова, які я почула дорогою сюди.

«Ти вбила його».

Як це мене вже дістало. 

Хочеться вдарити себе по голові, аби вони нарешті зникли. Або просто вирвати собі волосся. Бодай якось переключитися на щось інше. Я ж нікого не вбивала. За все своє свідоме життя... Скільки себе памʼятаю.

Поки прямую до машини, відчуваю на собі пронизливий погляд. Такий, від якого хочеться сховатися серед натовпу. На жаль, цього разу я майже впевнена, що це не моє звичне самонавіювання. Це цілеспрямоване спостереження..

Щойно переступаю поріг квартири, одразу скидаю з себе пальто. Коротка вібрація. Беру телефон до рук і вмикаю екран.

«Де ти була».

Навіть не дочитуючи до кінця. Повільно заплющую очі, відчуваючи, як усередині щось небезпечно натягується. Ще секунда – і телефон із глухим ударом врізається в стіну. Звук розлітається порожньою залою, відбиваючись від стін і боляче проходячись по скронях. Ніби голові й без того було мало.

Я впираюся долонями в стіну й важко видихаю. Щелепа болить від того, як сильно я її стиснула.

–  Як же ти мене дістав… – голос виходить тихішим, ніж хотілося. Майже втомленим. – Наче не знаєш, де я була..