Ліс розрадить. Він не добрий і не лише світлий – в ньому яри й ущелини, найсолодші ягоди ростуть на кістках тих, кого він з'їв. Сонячне проміння між зелених віт – лише одне з його облич. Поруч сонячних галявин в ньому є й темні провалля… Людська душа завжди відшукає в ньому своє.

Сіно було позгрібане, коли сонце зайшло за обрій і світлий день посірів. Роса впала на трави і я пішов, безтямно блукаючи по тим місцям, де було не кошено, заросло, де сліду не було людського. Пахощі чебрецю й материнки густо висіли в повітрі, сюрчали цвіркуни і я дихав глибоко, тамуючи біль, що кривавими сльозами закам'янів на серці.

Денне світло врешті згасло, і темрява огорнула мене своїми обіймами, сповила й втішила. В них було легше зануритися на саме дно душі, у глибоку пітьму і дістати звідти те, що лякало.

Блідий неоковирний місяць здійнявся над лісом і висвітив галявину, на яку білими язиками наповзав туман. Я поволі дістав з-за пазухи дримбу і підніс до губ. Химерні звуки коливали повітря, гойдали туман… вимальовували те, що я мав втілити і ділилися тим з лісом. І він слухав і приймав. Бо як не прийме той, під чиїм покровом блукають мавки з пустими спинами, яких розриває навпіл лісовий дід? Хіба побачить він щось нове в моїм серці?

" Хиже серце" 

читати тут...

послухати дримбу можна тут:

https://www.instagram.com/reel/C_R_c59KEin/