Коли слухаєш солодкі, заколисуючі розповіді про Велику Матір, щось усередині все одно змушує шкіру вкриватися сиротами.

Нам кажуть: Вона створила все живе. Наші іскри — це її зоряне сяйво. А смерть — це лише повернення в її задушливі, сирі обійми, аби згодом прорости в цьому світі знову. Все звучить красиво, майже гармонійно.

Але давайте замислимося.

У кожному стародавньому віруванні, у кожній міфології всесвіт тримається на двох полярностях. Світло і Тінь. Творення і Пожирання. Бог і Демон. То чому ж у стінах Академії всі з таким фанатичним трепетом моляться ПраМатері, але жодна людина чи відьма не говорить про її протилежність?

Чому всі вдають, ніби існує лише одна сторона медалі?

Куди діваються ті іскри, які не бажають «повертатися в ґрунт»? І що за сила чатує на Тому Боці, якщо Велика Матір — це лише про життя?

Є кілька темних здогадок, над якими моторошно навіть думати:

Це абсолютне табу. Про протилежну силу не говорять уголос, бо навіть сама згадка її імені здатна привернути увагу чогось, що спить у найглибшій прірві.

Дволикість. Велика Матір — це і є обоє. Вона творить із тією ж легкістю, з якою спотворює й розриває на шматки, а її «турбота» — це лише інша форма голоду.

Прихована правда. Зворотний бік існує, але його навмисно вирізали з історії та підручників, щоб студенти почувалися в безпеці... поки не стане надто пізно.

Що насправді трапляється з душами, коли вони згасають? І хто чекає на них у темряві, якщо концепція Великої Матері — це лише гарна обгортка для чогось набагато страшнішого?

Мені дуже цікаво почути ваші теорії. Як гадаєте, чому в цьому світі всі мовчать про протилежну силу? Чий шепіт лунає в тінях, коли згасають усі іскри? ?️