— Та зупинись ти нарешті! Хіба я сказав, що дав йому втекти? Я сказав, що він намагається! Зараз хлопці з ним повернуться! — різко, майже злісно відказав Стефаній.
І саме в цей момент двоє його людей під руки волочили Хвильового. Він був уже без свідомості. Голова безсило звисала, ноги тягнулися по асфальту. Я знову вирвалася з рук Стефанія і швидко підійшла до них.
— Він встиг комусь подзвонити? Ви бачили в його руках телефон? — запитала я швидко, майже зриваючись на крик. Але ніхто мені не відповів. Вони навіть не подивилися в мій бік, ніби мене не існувало.
Що за чорт? Я в паніці знову підбігла до Стефанія.
— Спитай у них, чи він встиг комусь подзвонити! — майже закричала я на нього. Я вже зовсім себе не контролювала. Була на межі справжньої істерики. Руки тремтіли, дихання збилося.
— Відповідайте! — гаркнув Стефаній на своїх людей низьким, небезпечним голосом.
Тоді один із них дістав із кишені Хвильового розбитий телефон.
— Куля застрягла якраз у телефоні. Тож можна сказати, що вона врятувала йому життя, — коротко доповів чоловік.
— Це поки що, — задоволено, майже з усмішкою кинув Громов.
— Треба його вбити! Його не можна залишати живим! — я вже знову навела пістолет на нерухоме тіло Хвильового, але цього разу Стефаній блискавично перехопив мою руку, викрутив пістолет із пальців і сильно притиснув мене до себе.
— Не хвилюйся, крихітко. До завтра він точно не доживе. Але в мене на нього свої плани.

Згадай мене