Сьогодні 25 липня діє знижка на книгу "Солоденька для боса".

- А говорила, що не прийдеш, - здригаюся від знайомого голосу позаду.

Розвертаюсь і дивлюсь на усміхненого Тимура, котрий присідає на сусідній стілець.

- Обставини змусили, - зізнаюсь і тягну останки коктейлю. - Та я й не надовго.

- Я за тобою вже хвилин десять спостерігаю. Не схоже, що ти вже збираєшся йти.

- Чекаю Люду Соловей, з рекламного відділу, - відчуваю себе розслабленою і викладаю все як є. - В мене є до неї розмова. 

- Дивно, - хмуриться шеф. – Здається, я її тут не бачив. - А такі речі вона не пропускає.

Я вражена дивлюсь на нього. Думала, що він взагалі не зрозуміє про кого говорю, а він навіть знає, які в цієї людини зацікавленості. Невже такий уважний до своїх співробітників? Чи може тут справа в іншому?

- Звідки така усвідомленість про неї? - підозріло примружую очі.

Чомусь я стала досить відважна. І якось легко на душі. Підозрюю, що в коктейлі все ж таки був алкоголь. Дивлюсь на пусту склянку і відсуваю її у бік. 

- Просто Сергій мав з нею інтрижку, ось і приходилось часто перетинатись, - так легко зізнається.

- Справді? - відкриваю від подиву рота. - А я не знала.

- Ти багато чого ще не знаєш, - поблажливо хмикає, наче до малої дитини.

Мені це не подобається, тому хмурюсь на нього. Напевно, вважає мене дурною і наївною. Може так воно і є, адже дозволила Кості з собою так вчинити. 

- Будеш ще коктейль? - цікавиться після короткої паузи і я не відмовляюсь.

Тимур замовляє нам напої і вже через хвилину у моїй руці знову повна склянка. Хапаюсь губами за соломинку і п'ю жадібно, змочую пересохле горло. 

- Сьогодні ти більш толерантна до алкоголю, - посміхається шеф, спостерігаючи за мною.

В його руці маленька стопка, скоріш за все чогось міцного, і він з легкістю випиває її за один ковток. 

- Тепер моя черга заливати горе, - незадоволено бурмочу, згадуючи причину поганого настрою.

- І можна поцікавитись, що це? - він хилиться трохи ближче, хмільні очі весело блистять і розглядають мене.

- Не скажу, - вперто підіймаю підборіддя. - Ви ж вчора не хотіли говорити.

- Але ти вже все розізнала, - впевнено стверджує.

- Так, мені розповіли, - киваю. - Моя біда схожа, але без дітей.

З його обличчя зникає посмішка і він відводить погляд. Напевно зачепила за живе. Алкоголь завжди розв'язує мені язика і можу ляпати все, що прийде в голову. 

Далі ми сидимо мовчки і я задаюсь питанням, чому він зараз тут. Всі його знайомі сидять за столиком, весело сміються, а він знайшов собі не дуже цікаву компанію і продовжує сидіти. 

Знову оглядаюсь на зал і проводжу по ньому вже не тверезим поглядом. Люди немає. Це дивно. Вдень вона так раділа цій вечірці, і не прийшла. 

- Може потанцюємо? - раптом пропонує мій співбесідник.

Дивлюсь на нього з подивом і посміхаюсь.

- Не впевнена, що мої ноги взагалі зможуть іти.

- Хіба можна так сп'яніти від коктейлю? - тепер здивований він.

- Я рідко п'ю, а сьогодні ще й нічого не їла з самого ранку.

Тимур хмуриться, наче хвилюється за мене. 

- Може тобі викликати таксі, поїдеш додому, поспиш, - турботливо говорить. - Не забувай, завтра далека дорога.

- А у мене більше немає дому, - весело викрикую, не стримавшись. Очі починають пекти від сліз. Чомусь різко стало себе жалко. - Тому я нікуди не поспішаю. Буду сидіти тут, поки не замкнуть ресторан, або до приходу Люди. Хоч на дзвінок вона не відповідає, навіть не знаю де вона.

Суплюсь і відвертаюсь від чоловіка, котрий уважно на мене дивиться. У пустій голові не з'являється ніяких ідей, куди б я могла податись. В готель не вийде, в гаманці залишився дріб'язок. В мене є деякі гроші вдома, але там Костя і зараз я його не можу бачити. А може він вже пішов з дружками гуляти, чи з тією білобрисою? Нічого іншого не залишається, як перевірити.

- Ей, бармен, повтори! - хотіла крикнути по-крутому, як це роблять у фільмах, а вийшло смикано і невиразно.

Раптом чую, як хтось тягне мене за руку і стягує з стільця. Вимушено встаю на неслухняні ноги і майже врізаюсь у груди Тимура. 

- Думаю, що з тебе достатньо, - говорить командним тоном. - Я не хочу, щоб всю дорогу тебе качало в моїй машині.

Він веде мене попри столики через всю залу до виходу, а я навіть не пручаюсь, покірно слідую за ним. Помічаю, як дехто з колег зацікавлено спостерігає за нами, зустрічаюсь з ними поглядами і навмисно мило посміхаюсь. Де вони можуть пропустити таке кіно? Шеф виводить сп'янілу працівницю, от будуть мали про що завтра говорити.

- Ви хочете викинути мене з ресторану? - наївно запитую, коли ми одягаємо верхній одяг. - Тоді я посиджу на лавочці. Там я заважати вам не буду.

- Не роби з мене чудовисько, - злиться. - Я завезу тебе куди потрібно, щоб ти поспала. 

Ми виходимо з приміщення і свіже прохолодне повітря приносить полегшення, хоч не надовго. Тимур відходить і кудись дзвонить, а я стою і хитаюсь на нестійких ногах. Чомусь раптом стає так добре і радісно. Задираю голову і дивлюсь на чорне встелене рідкими зорями небо. Ось би полетіти туди високо, стати невагомою, забути всі біди і образи. 

Світ починає крутитись і я не встоюю на ногах. Міцні руки ловлять мене за талію і притискають спиною до чогось твердого і живого. 

- Але ти проблемна, - чую голос прямо біля вуха і відчуваю гарячий подих. - Я думав, ти більш серйозна.

- Сьогодні мені дозволено, - обурююсь на його слова. - Мене хлопець зрадив. 

Він нічого не відповідає, просто тулить мене до себе і мовчить. Так ми мовчки стоїмо деякий час, поки не приїжджає таксі. Тимур бере мене за руку і веде до машини. А я взагалі нічого не розумію. Куди він хоче мене відправити? Додому я не поїду ні за які гроші. Гроші. Точно, може попросити у нього?

- Позичте, будь ласка, трохи грошей, я піду в готель, - нахабно кажу, коли він відкриває задні дверцята. Лише у захмелілому стані можу дозволити собі таке ляпнути, твереза я б померла від сорому і від переохолодження, ночуючи на вулиці. - Просто я не можу зараз повертатись додому.

- Сідай вже, - важко зітхає шеф і підштовхує в салон. - В такому стані тобі тільки по готелях ходити.

Покірно залажу в машину і неочікувано для мене, Тимур сідає поруч. Він каже шоферу адресу, котру я взагалі не знаю. 

- І куди ми? - дивуюсь ситуації.

- До мене додому.

- Я з вами спати не збираюсь, - виривається з неслухняних губ.

- Я з тобою теж, - сухо відповідає і навіть не дивиться в мою сторону.

Чую сміх зі сторони водія, чи мені здалося? В машині спекотно і все починає плести перед очима. Відчуваю себе жахливо, тому тулюсь щокою до прохолодного вікна і намагаюсь заспокоїти головокружіння. Поки їдемо, взагалі ні на що не реагую, навіть не знаю, чи він щось говорив мені, чи ні. 

До такого стану мене довели лише дві склянки коктейлю, який сором. 

https://booknet.ua/book/solodenka-dlya-bosa-b412338