Я почав писати цю книгу ще наприкінці 90-х. Написав майже всю першу частину і на цьому усе... Наче потрапив у глухий кут. Я тоді лтстувався з однією жінкою, в навіть у соавторстві написали одно з оповідань до "Цигансьеої колоди". А потім її раптом не стало... Я тоді написав щось на кшталт мініатюри: 

----------------------------------------------------
Мені написала ти
Я не встиг прочитати, -
Так вимок папір під дощем
Басе
********

Як це безглуздо... Я маю на увазі те, що тебе нема. І головне, ти пішла так дивно і раптово... Тепер я знаю напевно, що тебе немає, але все ж таки щось залишилося: маленький теплий сумнів-надія... Адже я не був з тобою в останні хвилини. Просто ти перестала писати, а це означає – ти сама казала – тільки одне: тебе вже нема на землі. Я переживав те, хо ти пішла, дуже тяжко, якщо хочеш знати. І головне, як все швидко сталося... Ти тільки-но повернулася з подорожі, я побачив фотографію, де в тебе таке втомлене обличчя, і ти повідомила, що фото знято відразу після важкої непритомності... Треба ж. А чого мені варто було загнати тебе до лікаря! Втім, це вже було ні до чого. Потім, як водиться, приспіли шарлатани, а після т ого наше листування перервалося. Перервалася на півслові.
Ось кілька твоїх останніх слів, я перечитую їх щодня, а потім пишу тобі час від часу, оскільки, якщо листування ще не вичерпалося, то це означає, що ти може ще жива... Ось, наприклад, ти пишеш:

... Останнім часом, і вже досить давно, мені свідомо не хочеться читати якісь нові книги. Хочеться перечитувати старі – пірнати в них, медитувати над ними, просто може бути навіть «класти під подушку на ніч» улюблену книгу, навіть не розкриваючи її (навіть і в такому разі між нами йде якийсь таємничий процес спілкування!) і найголовніше – хочеться зупинити цей нескінченний, цей нескінченний, не вщухаючий, і не виносний ГУЛ, бджолине дзижчання розуму, суєтних думок, з яких чи не найогидніші, пов'язані саме з жагою все нових відкриттів та істин.. Нескінченна гра розуму, той самий «натиск нових думок» від якого забуваєш «суть речей», вічна ненаситна спрага людини... Так от не нестерпно хочеться заглушити це в собі, нехай хоч на якийсь час зупинитися, «почистити свої мізки», посидіти в тиші, помедитувати на улюблені книги, Все прочитати в сотий може бути раз, але прочитати як БІБЛІЮ.
І насправді, в цьому немає нічого протиприродного. Знаю безліч прикладів того, що багато хто йшов по життю з певним набором улюблених книг.
Серен Кіркегор все життя читав одну єдину книгу – Біблію, вірніше навіть один єдиний її фрагмент – книгу Іова! Ще приклади: Швейцер, що все життя пірнав у тексти Апостола Павла, і в "Чжуан-цзи", Ахматова все життя, що читала Пушкіна і "Улісса", Мамардашвілі, що йшов за життям з Декартом і Марселем Прустом.
Знаєш, «Задвірки»(так називалась перша частина "На самому краю") ВПИСАЛИСЯ в невелику кількість книг, які хочеться перечитувати, і над якими хочеться розмірковувати! Але ти повинен, повинен, повинен дописати цю книгу!)

- Добре... Я постараюся. Обіцяю.

...Вони пірнали в книгу, щоб вона стала Біблією. Скажи, ти погоджуєшся з тим, що спроба написати книгу - це спроба написати свою власну Біблію?

- Не знаю... Я просто думаю, що немає сенсу писати гірше, ніж Борхес... А краще - не виходить поки що... Два розділи з "Задворків" написалися швидко і в якомусь напівзабутті... Ну а далі... Я розумію, що я хочу сказати, але у мене немає поки що слів... Це, в якомусь сенсі, нагорода, коли Бог дає потрібні слова... А може, це писалося тільки для тебе... Тепер тебе немає, і немає потрібних слів, оскільки нема для кого їх вимовляти... Мова Всесвіту - Безмовність. Саме цією мовою нам тепер і дано спілкуватися..."

----------------

Як бачиш, Олеся, я виконав обіцянку, та написав все, що зміг та хотів сказати....