Листопад 2021 року. 17:30
Сильні пориви вітру безжально б’ють в обличчя, змушуючи зіщулитися від холоду. Ненавиджу осінь. Якби мені запропонували порівняти її з чимось, я б не думаючи сказав, що для мене ця пора року нагадує плісняву в календарі. 
Мені подзвонили, та сказали, що я маю їхати в старий індустріальний район, бо там сталося страшне вбивство молодої дівчини. 
Під'їжджаю до місця злочину. Вогні поліцейських машин миготять на тлі темного неба. Починається дощ. Територію старого заводу відгородили жовтою стрічкою. Вона тремтить через сильні пориви вітру.
Мертва споруда, яка колись була сталеливарним заводом нагадує бетонну тушу, давно залишену працівниками й Богом. Бо якби він існував, чи сталося б тут вбивство? 
Прямую в середину. Звисаючі іржаві труби, нагадуючи кишки. З тріснутої стелі ритмічно капає вода, наче звук серця, яке от-от має зупинитись. В середині темно. Холод проникає крізь одяг, торкаючись шкіри. Стіни вкриті графіті та пліснявою. Під ногами — розбите скло, шприци, сміття. Запах тут не менш мерзенний. Суміш іржі, затхлості та крові, яка вже встигла просочитись в бетонну підлогу. 
Заходжу у невелику кімнату й одразу ліхтарі поліцейських б’ють плямистим світлом на труп. Тіло лежить по центру з розкинутими та розчепіреними руками й ногами. Воно нагадує зламану ляльку. Кров, багато крові. Поліцейські тримають дистанцію, освітлюючи мені шлях. Чую, як хтось з них починає блювати. Мабуть, новенький. Я теж таким був, коли починав свій шлях детектива, але зараз можу спокійно їсти біля трупів, особливо коли через роботу не встигаю пообідати. 
Нахиляюсь до тіла, ковзаючи по ньому поглядом. Разом зі мною починають працювати криміналісти. Тіло сильно понівечене. Я не перший раз бачу щось подібне, тому не здивувався. Обличчя жертви — суцільне місиво, не можу зрозуміти скільки приблизно років вбитій. Роздивляюсь далі, та бачу зламані пальці на обох руках. Кожен з них стирчить у різні сторони. 
Чую вібрацію телефона, та швидко діставши, бачу повідомлення від Іві. 

18: 00 Іві Смітт:  
Привіт

Швидко відписую їй. 

18:03  Ашер Томпсон:  
Я зараз на роботі, буду пізно, не чекай. Кохаю. 

Ховаю телефон, та помічаю щось на руці жертви. Щоб краще розгледіти, спрямовую пляму світла і бачу маленьке татуювання. Мої очі раптово стають округлими. Вперше, я не хочу довіряти тому, що бачу. Мені стає зле. 
— Коли її вбили? — мій голос ламається, коли я ставлю питання. 
— Приблизно п’ять годин тому, — відповідає судмедексперт.
Швидко дістаю телефон, тицяю пальцем на екран. Повідомлення від Іві надійшло десять хвилин тому. Мій погляд падає на тату, потім на повідомлення, на труп, на повідомлення, на тату, на повідомлення.
НІ, НІ, НІ, НІІІІІІІІ!!!!!!!!!!
Я стискаю телефон наче тримаю у руках гранату, яка має вибухнути. Свідомість не сприймає того, що я ніяк не очікував побачити. 
П’ять годин.
П’ять годин.
П’ять годин.
П’ять годин.
ЦЕ ІВІ, ЦЕ ІВІ, ЦЕ ІВІ!!!!!!
Здіймається крик, який луною відбивається від бетонних стін цього клятого місця. Звіриний, нелюдський, рівня того болю, який я зараз відчуваю всередині. Поліцейські не можуть зрозуміти, що відбувається. Один з них сахається, інший хреститься. 
Мої ноги мене не слухаються і я падаю навколішки. Телефон вислизає з моїх рук і з характерним звуком падає на підлогу. 
Її душа покинула тіло, а тіло стало справою №47/9.

Труп Іві загорнули у чорний мішок. Я чув, як зашурхотіла блискавка, закриваючи її понівечене обличчя. Моєї дівчини, моєї коханої, мого світу більше нема. Я не пам’ятаю, як мене вивели з приміщення. 
Сидячи на бетонній глибі, трохи схилившись вперед, витріщаюсь в одну точку. 
До мене підходить мій напарник Макс, та простягає мені цигарку.
 — Співчуваю твоїй втраті, Ашере. — каже він, і підкурюючи, сідає поряд зі мною. 
Я нічого не відповідаю, мовчки підпалюю і собі цигарку, глибоко вдихаючи дим у легені. Знову згадую повідомлення, яке надійшло мені, коли Іві була вже мертвою.
 Блять, як це можливо, коли вона вже п’ять годин лежить у цьому йобаному місті? 
Холод пробігає шкірою. Мій мозок намагається триматися за логіку, але я не можу зачепитися за жодну нитку. Вперше я нічого не розумію. 
— Макс, — хрипко промовляю. — Якщо Іві мертва... хто, бляха, мені написав з її сторінки? Ти казав, що телефон знайшли на місці злочину. Тоді хтось знав пароль від її сторінки? Який сенс присилати мені повідомлення? 
Логічно, що той, хто написав, знав, що Іві мертва, а якщо він знав, то він і є вбивцею. Я б не повірив в її смерть, якби не побачив тату, але скільки людей ще носять на своєму тілі ідентичні знаки?