Северин без поспіху почав зривати золотисті плоди і складати до сумки, аж раптом чиясь рука ухопила його за комір і підняла в повітря.

— Ти крадеш мої груші!

Северин рвонувся, але незнайомець тримав його міцно. Зростом він майже не поступався дереву, з якого Северин так необачно почав збирати врожай.

Велетень без напруги тримав Северина за шкірку і з цікавістю роздивлявся.

Северин спробував заїхати йому під дих ногою, але не дістав. Вихопив меча, але нічого зробити не встиг, бо велет вирвав зброю, демонстративно поколупався зачарованим мечем в зубах і викинув, наче то була нікчемна залізяка.

— Ти з’їв мої груші, а я з’їм тебе. Будеш моїм обідом, — вирішив велет і поніс Северина, так і тримаючи його на витягнутій руці.

— Відпусти, — прохрипів Северин, зрозумівши, що його магія на почвару не діє. — Я заплачу викуп. Що ти хочеш?

— Їсти, — пожав плечами велет. — Я тебе випотрошу і засмажу на вертелі. Їсти магів корисно. Від цього росте моя власна сила. Знаєш, чому мене ніхто не може здолати? Тому що я слідкую за тим, що їм. От більшість створінь тягнуть до рота все, що бачать. А я не такий. Я їм магів, щоб чари на мене не діяли, я їм відьом, щоб мене не брали зілля і замовляння, я їм перевертнів, щоб мати їхню силу і гострі кігті.

У принцеси власні плани