Є книги, сюжет яких можна переказати кількома реченнями. А є ті, які хочеться не переказувати, а відчувати.

«Терпкий запах дитинства» для мене саме така.

Вона пахне м’ятою, яку сушили на горищі. Парним молоком. Великодньою паскою. Дровами з печі. Нагрітою сонцем землею і старим садом, де кожне дерево ніби пам’ятає тебе ще малою.

Коли я писала цю книгу, то дедалі частіше ловила себе на думці: ми дуже поспішаємо вирости. А потім так само відчайдушно шукаємо дорогу назад.

Не в саме дитинство — туди вже не повернутися.

А до відчуття, коли батьки ще молоді. Коли бабуся просто сидить у дворі, і тобі здається, що так буде завжди. Коли найбільшою проблемою було дочекатися, поки дозволять скуштувати паску.

Моя героїня Маргарита повертається до батьківського дому разом із чоловіком і дітьми. Вона втомлена. Від побуту. Від мовчання. Від постійної необхідності бути дорослою і сильною.

І саме там, серед знайомих запахів, старих речей і тихих сімейних розмов, починає знаходити те, що давно загубила.

Себе.

Мабуть, тому ця книга така близька мені. Бо частинка мене є в її запахах, у старому саду, у маминій печі, у спогадах про бабусю й дідуся.

І я дуже хочу, щоб, читаючи її, ви згадали своє.

Свій запах дитинства.

Свою бабусю.

Свій дім.

Своє місце, де хоча б на мить можна знову стати просто дитиною.

«Терпкий запах дитинства нікуди не зник. Він просто роками жив у маминій печі, у м’яті для чаю, у теплій скоринці великодньої паски й терпляче чекав на її повернення».

А який запах повертає у дитинство вас?