Небо над Сан-Пауло було зовсім не схоже на паризьке. Там його майже завжди розрізали дахи, ліхтарі, дим, а тут воно розкинулося над містом темним оксамитом, густо всипаним світлими крапками. Ана несвідомо затримала подих. Вона любила музеї, картини, архітектуру... але ніколи не думала, що можна так довго дивитися просто вгору.

– Дивись уважно, – Едуардо став ближче, аж вона почула його подих у своєму волоссі, – бачиш он ту купку? Наче хтось випадково висипав на небо жменю діамантів? Нагадують мені людей на вечірці – здалеку здається, що їх сотні, а підійдеш ближче – і розумієш, що насправді важливих лише кілька…

Спочатку вона нічого не бачила, лише безліч однаково яскравих цяток. Потім погляд ніби сам зачепився за невеличке скупчення, сім... чи шість... чи ще більше зовсім крихітних зірок, що тулилися одна до одної так близько, ніби їм було холодно.

– Бачу... – тихо сказала. 

– Сподіваюся, ти не скажеш, що у Європі вони такі самі? – спитав Даду майже їй на вухо.

– Ні… у Європі я їх не бачила… взагалі за всі роки якось жодного разу не стояла ось так посеред ночі, просто роздивляючись небо… 

Наче завжди знаходилося щось важливіше: навчання, виставки, друзі, робота, подумала Ана Лорена – і чомусь стало трохи соромно за це.

– Часто вражаєш дівчат зірками? – додала вже трохи легше, з ноткою теплої іронії.

– Залежить від дівчини… 

– Мабуть, часто спрацьовує, – Ана відвела очі від неба і глянула на Едуардо.

– Поки що жодна не скаржилася! 

– П-переконлива статистика…

– Я поет. Ми взагалі живемо статистикою сумнівної достовірності.

Вона знову розсміялася.

– У тебе гарний сміх, – промовив він, дивлячись на неї все уважніше.

– Оце вже небезпечна територія для поетів…

– Запізно, – він зробив ще півкроку ближче.

Ана не відступила, відчуваючи, як серце почало битися швидше. Дурниця якась... Вона ж чудово розуміла, що все до цього йшло ще від його імпровізованого вірша, від довгих поглядів через усю кімнату, від сміху дорогою сюди. І все одно зараз хвилювалася… майже по-дитячому.

– Якщо я скажу, що зараз хочу тебе поцілувати?

– То я скажу, що ти дивовижно прямолінійний для поета.

– Просто не люблю марнувати час…

Він дивився їй в очі, коли його долоні м’яко, але упевнено лягли їй на талію. Нахилився швидко, без вагань, Ана встигла лише вдихнути легкий запах тютюну, вина і теплої чоловічої шкіри. Спершу він торкнувся коротко, легко, ніби куштуючи її подих на смак – потім ще раз, уже впевненіше. Вона розтулила губи йому назустріч і відчула, як Даду усміхнувся, ніби саме цього й чекав. Долоні міцніше стиснули її талію, великі пальці ледь ковзнули по тканині блузки, і від цього простого дотику по спині пробігла тепла хвиля. Поцілунок став вимогливішим, язик торкнувся її нижньої губи – Ана відповіла, майже не замислюючись.

Терпкий смак вина відчувся на його губах. Чи, може, на її власних – вона вже й не могла розібрати, лише відчувала, як дедалі ближче притискається до нього, як пальці самі знаходять складки сорочки на його плечах, а в голові стає напрочуд порожньо.

А ви як вважаєте – чи це просто безтурботний епізод чи початок чогось серйозного?

"Наша отрута" сьогодні о 20:00.