Я рушила вперед центральним проходом. Крок. Ще один. Швидше. Майже зриваючись на біг. Відстань скорочувалася. Ось уже десятий ряд. П'ятий. Третій...

На мить між мною і фігурою ковзнула тінь від масивної колони.

Лише на долю секунди. Я вискочила на останній ряд і важко задихалася, хапаючи ротом холодне повітря.

Порожньо.

Крісло було відкинуте назад. Важка оксамитова штора, що прикривала запасний вихід, ще ледь помітно колихалася, впускаючи з коридору слабкий протяг.

Я міцно стиснула пальцями спинку крісла, намагаючись утримати рівновагу — коліна зрадливо тремтіли. Опустила погляд на сидіння, де щойно сиділа тінь, і помітила, як у напівтемряві щось тьмяно блиснуло.

Там щось лежало.

Я повільно, майже боячись обпектися, простягнула руку й підняла знахідку.

Це була тонка, витончена шпилька для волосся. Біла платина, викована у формі голови сніжного барса. Замість очей у металі були закріплені два маленькі сірі камінці. Вони холодним, мертвим блиском відбивали далеке світло софіта.

"Фантом"