Мені здається, у книжках ми занадто довго звикали до одного образу лиходія.Гучний сміх.Відверта жорстокість.Погрози.Очевидне бажання вбивати.У житті так майже не буває.Найнебезпечніші люди дуже рідко кричать.Вони ввічливі.Вони знають етикет.Уміють красиво говорити.Посміхаються.Подають руку.Запрошують сісти.Запитують, чи вам зручно.І саме тому вони страшні.

Бо справжнє зло не потребує постійно демонструвати силу. Воно настільки впевнене у собі, що може дозволити собі бути спокійним.Мені завжди були цікаві саме такі персонажі.Ті, які ніколи не підвищують голос. Які можуть чемно звертатися до людини... і в ту саму секунду наказати її катувати. Які говорять майже лагідно, але кожне слово холодніше за лезо ножа. Які не бруднять рук без потреби. Бо вони давно переконали себе, що мають на це право.

І ще одна річ, яку я люблю досліджувати. Зло майже завжди має власну логіку. Воно не вважає себе злом. Воно завжди знаходить пояснення: «Так треба.», «Він сам винен.», «Це заради вищої мети.», «Я лише відновлюю справедливість.»

Саме ця впевненість у власній правоті й робить його по-справжньому небезпечним. Адже людина, яка знає, що чинить зло, іноді ще може зупинитися. Людина, яка переконана, що робить добро, - майже ніколи.

Тому мені цікаві такі антагоністи. Не ті, яких легко ненавидіти. А ті, від яких мороз проходить шкірою вже після того, як вони ввічливо усміхнулися. Бо справжній жах починається не тоді, коли чудовисько показує ікла. А тоді, коли воно спочатку пропонує вам чашку чаю.