— Мамо...
Я завмираю. Повільно обертаюся на тихий дитячий голос і бачу маленьку дівчинку років п'яти. Світле хвилясте волосся, великі блакитні очі й рожева сукенка, що ледь колихається від теплого вітру.
Вона стоїть посеред квітучого поля й дивиться на мене так, ніби чекала вже дуже давно.
— Ти... хто?
Дівчинка лише усміхається. Така щира, така світла... Вона простягає до мене маленьку долоньку.
— Ходімо.
Я роблю кілька невпевнених кроків і опускаюся перед нею навпочіпки.
— Я тебе знаю?
Вона тихенько киває.
— Знаєш.
— Але... я тебе ніколи не бачила...
Маленькі пальчики торкаються моєї щоки, витираючи сльозу.
— Не плач.
У мене стискається серце.
— Я більше не можу...
Дівчинка сумно дивиться мені в очі.
— Можеш.
Я хитаю головою.
— Ні... У мене більше нікого не залишилося.
Вона раптом міцно мене обіймає. Так міцно, як тільки може маленька дитина.
— Залишилися,  — я завмираю, — Будь сильною, мамо...
Повітря застрягає в легенях.
Мамо?..
Я відсторонююся й розгублено дивлюся на неї.
— Що ти сказала?..
Вона лагідно усміхається.
— Будь сильною... заради мене.
Я хочу ще щось запитати, хочу схопити її за руку, але вона починає повільно віддалятися.
— Стій!
Вона лише усміхається ще раз.
— Ми скоро зустрінемося.
— Не йди!
Я біжу за нею, але вона розчиняється у яскравому світлі.
— Ні!.
Я різко розплющую очі. Важко вдихаю повітря й кілька секунд не можу зрозуміти, де сон, а де реальність.
Переді мною знову темна кімната, холодний метал стискає зап'ясток, я все ще в пастці...