Бувають ночі, які закінчуються зі сходом сонця. А бувають такі, що залишаються з тобою назавжди.

У новому розділі «Поки діти спали» не буде гучних боїв. Не буде героїчних подвигів. Буде дещо страшніше.

Дві жінки сидітимуть на підлозі біля дверей із кочергою в руках і чекатимуть, коли їхній дім відчинять чужі люди. Пляшки з кислотою здаватимуться єдиним можливим захистом. Собаки по всьому селу здійматимуть такий лемент, що здаватиметься — вони знають більше за людей.

А вже наступного дня одна родина ухвалить найболючіше рішення у своєму житті — добровільно розділитися. Не через сварку. Не через образи. А щоб у разі найгіршого вижив хоча б хтось.

Як пояснити дитині, чому брат і сестри раптом живуть в інших хатах? Як усміхатися, коли бачиш першу сиву волосину від страху? Як радіти звичайній чашці кави й вечору в бесідці так, ніби це найбільше щастя у світі?

І найстрашніше запитання, яке прозвучить у цьому розділі:

«Я боюся не того, що він не повернеться… Я боюся, що він спробує».

Якщо вам здається, що окупація — це лише вибухи й постріли, можливо, ця глава змусить подивитися на неї зовсім інакше.

Дякую кожному, хто читає мою історію. Для мене це не просто книга. Це пам'ять про людей, які вчилися жити тоді, коли здавалося, що саме життя закінчилося.